Фельдмаршалки спитаю!
Коли богиня Гера — блись
В цариці біля трону
І їй тихенько: — Бережись:
Прийшов він по корону!
Тут Іпполіта як гукне,
Труснувши головою:
— А, ти прийшов дурить мене?
Готуйся йти до бою!
І не оглянулись, коли
Кругом заклекотіло,
І амазонки, як орли,
Летіли в битву сміло.
Герой же кроку не ступив —
Вагався до останку,
А потім спритно захопив
Фельдмаршалку за бранку.
На скелю він її відніс,
Де лиш орли гніздились,
Підняв і позирає вниз,
Де амазонки бились.
— Ой-ой, не кинь її, ні-ні! —
Почулось ту ж хвилину.
— Віддайте пояса мені,
І я її не кину!
— Фельдмаршалка потрібна нам!
Гукнула Іпполіта, —
Верни її в палац мій сам
І пояса візьми там!
Отак скінчилася війна
(Герой зробив це тонко!).
О Іпполіто чарівна,
Прегорда амазонко!..
Уже ти з трону устаєш
І, не зронивши й звуку,
Герою пояс подаєш,
А він цілує руку
І каже: — Дяка щира вам! —
Вклоняється їй чемно,
Дає чолом усім жінкам —
І в путь, поки не темно…
Тому-то у старих книжках
Натрапить, хто охочий:
Геракл на їхніх сторінках —
Приборкувач жіночий!
Коли прадідусь згорнув зошита, я засміявся і сказав:
— Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселі подвиги чи ні, прадідусю?
— Та скільки завгодно! Знаєш що? Поговорімо про це докладніше завтра, Хлопчачок! Сьогодні ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що іноді ступити на незнану землю, спалити за собою всі мости — справжній геройський подвиг. Ти показав це у вірші про Генрі та його вісімнадцятьох тіток. А можна було б показати це й на прикладі Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужність, людська гідність перед лицем можновладців — то героїзм. Правда, герої можуть бути і такі, як твій пастух, і такі, як пінгвін.
— І те, що не всяке гусарство — це геройство, прадідусю.
— Так, Хлопчачок. А завтра поміркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок — смертельно поважна справа, чи бувають і веселі героїчні вчинки. Сам я хотів би про це поміркувати просто зараз. А ти піди вниз та пограй з горішньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.
— Та вона ж махлює! — вигукнув я. — Вона обмахлює будь-кого на острові!
— Тоді махлюй і ти, Хлопчачок! Але стережися! Горішня бабуся страх сердиться, коли помітить, що хтось махлює.
Я, зітхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горішньою бабусею в лото. Та цього разу навіть не дійшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальні. Там два дуже мені знайомі голоси, здавалося, читали по черзі якийсь вірш.
Тоді я стиха підкрався до дверей їдальні й прислухався, хоча в коридорі стояв добрячий холод.
Не хто інший, як дві мої бабусі розказували напам'ять Шіллерову баладу "Рукавичка". Коли одна збивалася, то враз підхоплювала друга. Вони проказували вірша так палко, наче перебрали яєчного лікеру. Аж ось долішня бабуся піднесено закінчила:
Рукавичку в лице їй жбурнув юнак:
— Не потребую ваших подяк. —
І покинув її ту ж хвилину.
Після цього обидві старенькі дами заплескали самі собі в долоні, похвалили одна одну й заходились гомоніти… про героїв.
А що я сьогодні наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотів був чкурнути звідти, та розмова несподівано звернула на інше.
— Мабуть, наш старий не проживе, — сказала горішня бабуся. — Хвороба його тяжча, ніж він думає. Хлопчачкові я про це сказати не можу. Завтра прийде лікар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тістечками, Анно.
— Що це ти, Маргарето! — почув я голос долішньої бабусі. — У нього ж болить нога!
— Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!
Мені зразу відхотілося слухати далі. Я тихо пошкутильгав на другий поверх і заліз у постіль.
Тієї ночі я не мав бажання ні читати, ні писати і заснути ніяк не міг, бо мені все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене більше не буде прадідуся.
СЕРЕДА,
в яку ми сміємося, бо нам сумно. Отож цього дня мовиться про веселих героїв. Між іншим виявлено, що долішня бабуся марить фальшивими героями, з'ясовано, що ті, чиїм фахом є смішити інших, часто невеселі люди; показано, що Геракл був героїчний трудівник і що кабанчик з годинником на ратичці — не просто химерник знічев'я. Закінчується день цілком несподівано — молитвою.
Добре напуганого — в зимовому пальті, шапці-вушанці, з товстим шарфом на шиї — вирядили мене другого дня вранці до долішньої бабусі.
Я нічим не виказав, що знаю про недугу прадідуся й про те, що має прийти лікар. Прадідусеві я сказав якомога веселіше:
— Знаєте, наша долішня бабуся також цікавиться героями. Як спитає про щось таке, розповім їй про якогось кумедного героя. Ми ж сьогодні й так і так говоритимемо про веселі подвиги.
— Авжеж, Хлопчачок, — відловів прадідусь. — А тим часом і я тут поміркую про кумедного героя. Може, й складу якусь оповідку. А після обіду розповім її тобі.
— Згода, прадідусю!
Ми розлучилися сміючись, хоча обидва знали, що сьогоднішній лікарський огляд — річ дуже поважна.
І все ж таки дорогою в долину, — п'ята в мене боліла, і я, замість шкутильгати наниз сходами, з'їхав фунікулером, — поки я в добрячий мороз і вітер того дня дибав голою каштановою алеєю до оселі долішньої бабусі, яка так любила сміятися, мені на думку, попри весь страх за прадідуся (а може, саме через цей страх), спадало все саме тільки веселе. Коли я зайшов до великого жовтавого будинку під двома каштанами, мене, як завжди, привітав, мало не збивши з ніг, старенький сенбернар Уракс.
— Дорогою в мене почав складатися віршик, — оговтавшись, сказав я долішній бабусі: — Можна мені піти на горище й там придумати кінець?
— Тільки щоб потім прочитав його мені, Хлопчачок, добре? І дай слово честі, що не будеш занадто себе виморювати. Твоя голова ще дуже замала для великих думок.
— Слово честі, бабусю! — врочисто пообіцяв я. — Ніяких великих думок у мене в голові немає. Я просто бавлюся.
— Ну то роздягайся, повісь усе на вішалку й гайда на горище. Ураксе, геть на місце!
Старенький пес жалібно поглянувши на мене, потюпав у відчинені двері до Пташиної кімнати, де були розставлені під склом опудала пташок і де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарешті в малій кімнатчині під дахом, витяг з кишені теслярського олівця, якого прихопив із дому, й заходився писати вірша на білій стіні, бо в долішньої бабусі мені було вільно робити що заманеться. Крім того, я ще придумав одну оповідку й записав її на звороті велетенського плаката, який запрошував на перегони вітрильників, що відбувалися тридцять років тому, — плакат, скручений сувоєм, лежав на канапі.