— На жаль, ця блоха вже королівської крові. Нехай двірський коваль скує їй золоту корону й золоту кліточку. Один раз на день я власною королівською персоною годуватиму її, просунувши їй крізь грати кінчик мого пальця. Робіть, як звелено!
Отож Двірський Ловець Бліх узяв блоху під свою опіку й держав у коробочці з дірочками для повітря, поки зробили золоту корону й золоту кліточку.
Відтоді блоха королівської крові живе в королівському палаці всім на подив і на заздрість і з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невільницею золотої клітки.
Аж тепер прадідусь знову заходився коло люльки.
— От на думці крутиться те слово, яким слід назвати подвиг цієї блохи, — промимрив він, — а ніяк не згадаю. Від давньої назви кіннотника…
— Може, "гусарство"? — нерішуче сказав я.
— Так, Хлопчачок! — вигукнув старий. — Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотів я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрібна відвага, дотепний розум і самовладання.
— То такі "гусари" — вже й герої, прадідусю?
— Гм… — Люлька тепер знов мирно курилася. — Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такі гусарські витівки, той справді виявляє певний героїзм. Він не наосліп кидається в пащу небезпеки, він зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свій гусарський подвиг, власне, тільки з любові до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нікому це ні до чого.
— І в пастухові з моєї балади є гусарство, — сказав я, — а проте, може, він — справжній герой? Прочитати вам баладу, прадідусю?
— Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.
І я прочитав зі звороту шпалери:
БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА
Всім казав король Петриній
У далекі давні дні:
— Люди в будь-якій країні
Упадуть до ніг мені.
Буде влада скрізь моя,
Всюди паном буду я!
А пастух один, бідаха,
Нахваляння ці почув.
— Ну, — промовив, — це-то птаха!
Стій же, я його провчу!
Чи король, чи хто простий, —
Зневажати нас не смій!
Пастухові-бо в челядні
Розповіли молодці,
Що король не день, не два дні
Носить маску на лиці.
І пастух:
— От, як живу, —
Маску з нього я зірву!
Став він лестощів учитись
Від світання й до зорі
(Не кривіться: не пробитись
Без облуди при дворі!) —
Вже державцеві навік
Він найближчий чоловік!
Ось одного разу й каже
Наш пастух, немов у жарт:
— Мій владарю, все поважне
Хоч на мить забути варт.
А змінім для сміху роль:
Ви — пастух, а я — король.
В першу мить від жарту того
Геть король позеленів,
Ну а потім — ні, нічого —
Обернув на ласку гнів.
Зуби блиснули дрібні:
— Поміняймось, чом би й ні?
Мов дитя в цікаву казку,
Поринає в гру король,
Золоту скидає маску
І корону й каже: — Зволь! —
Перебрались — раз та два.
Тут і сталися дива.
Як гукне пастух до варти:
— Гей, хапайте чужака! —
Ну, оце-то вже не жарти,
Ані забавка яка…
Наш король заголосив
(Знав би — маски не носив!)
Вже за мурами темниці
Під замком король сидить,
А в палаці — подивіться! —
З пастухом іде обід.
Коли враз (і так бува!)
З себе маску він зрива!
— Придивіться-но, — гукає, —
Не король я зовсім, ні!
Я пастух, що тільки й має
Сонце, степ, зірки ясні.
Ваша варта — ой-ля-ля! —
Посадила короля.
Я науку дав, тирану.
Дяка ж вам за хліб, за сіль, —
Більш не хочу я обману
І піду собі звідсіль,
Ви ж прийміть це все за сон
Знов садіть його на трон.
Та народ гукнув: — Не треба
Нам тирана королем!
Раз ти любиш сонце й небо,
Ми тебе собі берем!
Надягай же маску знов,
Нами прав і будь здоров!
Та пастух відмовив: —Люди!
Ось вам відповідь моя:
Коли править вами буду,
То без маски буду я! —
Знявся гомін між людьми:
— Слава, слава, згодні ми!
Утішались бідні люди,
Що король у них — пастух,
Бо скінчився дух облуди
І повіяв правди дух.
То зривай же й ти в житті
Маски прості й золоті!
Коли я скінчив, прадідусь тільки вигукнув:
— А, бодай йому! — Більше нічого.
Та від цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадідусеві. Він згодився, що пастух — справжній герой.
— На це завжди треба неабиякої мужності — зривати маски з можновладців цього світу. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливістю, — то це вже не гусарство — це героїзм.
— А герой неодмінно чинить добро, так, прадідусю?
— Здебільшого так.
Старий під'їхав на своєму кріслі до вікна й задивився на темне море й низку вогнів над причалом.
— Героїчні вчинки, — сказав він, — це наче оті вогні внизу, — дороговкази у світі несправедливості й сваволі, їхнє світло додає відваги людям.
Поглянувши на прадідусеве обличчя на тлі вікна — сиву чуприну, великий ніс, бороду, — я раптом подумав собі: "Може, оце такий був із себе Гомер, що понад дві тисячі років тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"
І тому я попросив прадідуся прочитати з зошита в чорній цератовій обкладинці якийсь його вірш про Геракла.
Як кожний поет, прадідусь не змусив себе довго умовляти.
Він попросив мене увімкнути світло, що я й зробив. Маленьку кімнатчину залило яскраве світло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер — на мого прадідуся.
Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:
— У твоїй баладі пастух, щоб зірвати маску з короля, пустився на хитрощі. От і я прочитаю тобі вірша про те, як Гераклові одного разу також довелося пуститися на хитрощі.
І він, поклавши зошита на бильце свого крісла, прочитав:
Балада про Геракла та амазонок
Геракл у дні старовини,
Як з міфів нам відомо,
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
От якось мусив він піти
До амазонок, діти,
Щоб звідти пояс принести
Цариці Іпполіти.
Отож і вирушив, сумний,
З вояцьким легіоном
Туди, де мешкали вони, —
До царства амазонок.
Чого ж він був сумний такий? —
Спитаєте ви, діти.
Бо там жили самі жінки,
В тім царстві Іпполіти.
Герою ж ані воякам
(Немає що й казати!)
Нітрохи не хотілось там
З жінками воювати.
Та вже сумуй чи не сумуй —
В палаці лиш освоївсь, —
Сказав: — Царице, подаруй
Мені свій срібний пояс!
Цариця випнула губу:
— Що, пояс? Я не знаю…
Хіба піду, — ти тут побудь, —