Мій прадідусь, герої і я

Страница 11 из 47

Джеймс Крюс

— На жаль, ця блоха вже королівської крові. Нехай двірський коваль скує їй золоту корону й золоту кліточку. Один раз на день я власною королівською персоною годуватиму її, просунувши їй крізь грати кінчик мого пальця. Робіть, як звелено!

Отож Двірський Ловець Бліх узяв блоху під свою опіку й держав у коробочці з дірочками для повітря, поки зробили золоту корону й золоту кліточку.

Відтоді блоха королівської крові живе в королівському палаці всім на подив і на заздрість і з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невільницею золотої клітки.

Аж тепер прадідусь знову заходився коло люльки.

— От на думці крутиться те слово, яким слід назвати подвиг цієї блохи, — промимрив він, — а ніяк не згадаю. Від давньої назви кіннотника…

— Може, "гусарство"? — нерішуче сказав я.

— Так, Хлопчачок! — вигукнув старий. — Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотів я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрібна відвага, дотепний розум і самовладання.

— То такі "гусари" — вже й герої, прадідусю?

— Гм… — Люлька тепер знов мирно курилася. — Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такі гусарські витівки, той справді виявляє певний героїзм. Він не наосліп кидається в пащу небезпеки, він зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свій гусарський подвиг, власне, тільки з любові до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нікому це ні до чого.

— І в пастухові з моєї балади є гусарство, — сказав я, — а проте, може, він — справжній герой? Прочитати вам баладу, прадідусю?

— Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.

І я прочитав зі звороту шпалери:

БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА

Всім казав король Петриній

У далекі давні дні:

— Люди в будь-якій країні

Упадуть до ніг мені.

Буде влада скрізь моя,

Всюди паном буду я!

А пастух один, бідаха,

Нахваляння ці почув.

— Ну, — промовив, — це-то птаха!

Стій же, я його провчу!

Чи король, чи хто простий, —

Зневажати нас не смій!

Пастухові-бо в челядні

Розповіли молодці,

Що король не день, не два дні

Носить маску на лиці.

І пастух:

— От, як живу, —

Маску з нього я зірву!

Став він лестощів учитись

Від світання й до зорі

(Не кривіться: не пробитись

Без облуди при дворі!) —

Вже державцеві навік

Він найближчий чоловік!

Ось одного разу й каже

Наш пастух, немов у жарт:

— Мій владарю, все поважне

Хоч на мить забути варт.

А змінім для сміху роль:

Ви — пастух, а я — король.

В першу мить від жарту того

Геть король позеленів,

Ну а потім — ні, нічого —

Обернув на ласку гнів.

Зуби блиснули дрібні:

— Поміняймось, чом би й ні?

Мов дитя в цікаву казку,

Поринає в гру король,

Золоту скидає маску

І корону й каже: — Зволь! —

Перебрались — раз та два.

Тут і сталися дива.

Як гукне пастух до варти:

— Гей, хапайте чужака! —

Ну, оце-то вже не жарти,

Ані забавка яка…

Наш король заголосив

(Знав би — маски не носив!)

Вже за мурами темниці

Під замком король сидить,

А в палаці — подивіться! —

З пастухом іде обід.

Коли враз (і так бува!)

З себе маску він зрива!

— Придивіться-но, — гукає, —

Не король я зовсім, ні!

Я пастух, що тільки й має

Сонце, степ, зірки ясні.

Ваша варта — ой-ля-ля! —

Посадила короля.

Я науку дав, тирану.

Дяка ж вам за хліб, за сіль, —

Більш не хочу я обману

І піду собі звідсіль,

Ви ж прийміть це все за сон

Знов садіть його на трон.

Та народ гукнув: — Не треба

Нам тирана королем!

Раз ти любиш сонце й небо,

Ми тебе собі берем!

Надягай же маску знов,

Нами прав і будь здоров!

Та пастух відмовив: —Люди!

Ось вам відповідь моя:

Коли править вами буду,

То без маски буду я! —

Знявся гомін між людьми:

— Слава, слава, згодні ми!

Утішались бідні люди,

Що король у них — пастух,

Бо скінчився дух облуди

І повіяв правди дух.

То зривай же й ти в житті

Маски прості й золоті!

Коли я скінчив, прадідусь тільки вигукнув:

— А, бодай йому! — Більше нічого.

Та від цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадідусеві. Він згодився, що пастух — справжній герой.

— На це завжди треба неабиякої мужності — зривати маски з можновладців цього світу. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливістю, — то це вже не гусарство — це героїзм.

— А герой неодмінно чинить добро, так, прадідусю?

— Здебільшого так.

Старий під'їхав на своєму кріслі до вікна й задивився на темне море й низку вогнів над причалом.

— Героїчні вчинки, — сказав він, — це наче оті вогні внизу, — дороговкази у світі несправедливості й сваволі, їхнє світло додає відваги людям.

Поглянувши на прадідусеве обличчя на тлі вікна — сиву чуприну, великий ніс, бороду, — я раптом подумав собі: "Може, оце такий був із себе Гомер, що понад дві тисячі років тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"

І тому я попросив прадідуся прочитати з зошита в чорній цератовій обкладинці якийсь його вірш про Геракла.

Як кожний поет, прадідусь не змусив себе довго умовляти.

Він попросив мене увімкнути світло, що я й зробив. Маленьку кімнатчину залило яскраве світло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер — на мого прадідуся.

Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:

— У твоїй баладі пастух, щоб зірвати маску з короля, пустився на хитрощі. От і я прочитаю тобі вірша про те, як Гераклові одного разу також довелося пуститися на хитрощі.

І він, поклавши зошита на бильце свого крісла, прочитав:

Балада про Геракла та амазонок

Геракл у дні старовини,

Як з міфів нам відомо,

Геройські подвиги чинив

На чужині і вдома.

От якось мусив він піти

До амазонок, діти,

Щоб звідти пояс принести

Цариці Іпполіти.

Отож і вирушив, сумний,

З вояцьким легіоном

Туди, де мешкали вони, —

До царства амазонок.

Чого ж він був сумний такий? —

Спитаєте ви, діти.

Бо там жили самі жінки,

В тім царстві Іпполіти.

Герою ж ані воякам

(Немає що й казати!)

Нітрохи не хотілось там

З жінками воювати.

Та вже сумуй чи не сумуй —

В палаці лиш освоївсь, —

Сказав: — Царице, подаруй

Мені свій срібний пояс!

Цариця випнула губу:

— Що, пояс? Я не знаю…

Хіба піду, — ти тут побудь, —