Десь о другій на горище вибралася моя долішня бабуся. Уракс, ще й досі з повними жалю очима, дріботів за нею.
— Що це з Ураксом? — спитав я. — Чого він на мене дивиться з таким докором?
— Бо ти ж колись і його брав на горище віршувати, — пояснила долішня бабуся. — А тепер він, мабуть, здається тобі дуже старим, от йому й гірко.
— Стривайте, бабусю! — скрикнув я. — Ви ж самі прогнали його в будку! А я його ніколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають віршувати!
На це вона цілком несподівано сказала:
— То тобі не до душі старі собаки?
— Отакої! — обурився я. — Уракса я люблю так само, як і любив. І потім — мені куди краще бавитися з прадідусем, ніж із своїм товаришем Джонні-Свистуном. А тим часом нашому Старому Хлопчакові вісімдесят дев'ять, а Джонні-Свистуну чотирнадцять!
— Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсім інша річ. То що ти там звіршував?
— Про героя, бабусю. Оно на стіні.
Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:
— Ви, поети, що рік то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вірші на стінах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярів.
Тоді я став навколішки біля Уракса й, гладячи його по довгій шерсті, щоб помиритися, прочитав:
Балада про Мартіна Мойрера
З героїв він герой був
Та ще й шукач пригод.
— Наш славний Мартін Мойрер! —
Гукав народ.
На рингу нездоланний,
Невтомний на авто:
Ніколи не здогнав би
Його ніхто.
Він був стрілець умілий:
У птаха, що летів,
І в скроню б легко вцілив,
Якби схотів.
Підводник, і сапер він,
Й пілот — і все один.
А треба, то й шпалер вам
Наклеїть він.
А грає! А готує!
Ну просто… просто ох!
Танцює і жартує,
Немов сам бог.
Його любили діти,
І мавпи, й світ увесь,
І, ніде правди діти,
Ще й власний пес:
Зубиська — грізна зброя,
А сам — пекельний змій!
Смішило це героя:
— Страшненький мій!
Не однії пригоди,
І слави, і тривог,
Знегоди й невигоди
Зазнали вдвох.
Дивитись вибігали
Усі:
— Герой іде! —
Та зроду не здибали
Його ніде.
І ти не мрій: "Ось Мартін
Іде і пса несе!" —
Бо вигадав їх автор,
Оце й усе.
Коли я скінчив, сенбернар Уракс був видимо втішений баладою і вже не поглядав на мене з докором. Зате долішню бабусю мій вірш нітрохи не тішив.
— Як ти смієш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалі не буває на світі? — обурювалася вона. — Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но відважних рицарів! Згадай благородного Зігфріда!
— А прадідусь каже, що Зігфрід зовсім не герой, — швиденько сказав я. — І по-моєму, це сміх — герой за фахом! Я ось на цьому плакаті написав маленьку оповідку про одного кумедного рицаря… Хочте послухати?
Проти цього долішня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покірно бухнулась у крісло — благеньке крісло-гойдалку — й зітхнула:
— За цими поетами усе в господі йде шкереберть… То читай уже, Хлопчачок.
Тоді й я сів на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене біля ніг, і став читати:
ОПОВІДКА ПРО НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА
Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що він, скажімо, куди дужче любив співати пісень або грати на арфі, йому доводилось навчатися мистецтва турнірного бою — верхи на коні й зі списом у руках. А пісні нехай співають мандрівні співаки — міннезінгери.
Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Він змалечку був пухкенький і вайлуватий, та таким лишився й на цілий вік. І цілий вік полюбляв він їсти всілякі ласощі та співати пісень і складати вірші. А рицарство його ну аж ніяк не вабило.
Та, на жаль, був він сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стріляти з лука та всякого іншого марного рицарського діла. Пампушот часто думав собі: "Ніж учитися такого безплідного ремесла, то краще вже співати й віршувати!" Одначе Пампушотів батько був немилосердний. Він посилав сина на соколині лови й полювання на оленів, раз у раз змушував битися на списах задля майбутніх турнірів. Лише вечорами Пампушотові дозволено було бренькати на гітарі, стоячи під балконом у високородних дам, таких само гладких, як і дурних, і виливати в жалюгідних віршах своє вигадане кохання до них.
Аж ось Пампушот дійшов тих літ, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що він був до цього анітрохи не готовий, бо доклав надто мало праці до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато віршував.
Та чи то випадком, чи з веління долі, він за кілька днів до вирішального турніру дав своєму коневі, — дуже, між іншим, смирній тварині, — повний ківш солодкого сиропу — у винагороду за довгу подорож. І Пампушотові впало в око, як жадібно й ласо допався до того почастунку кінь. Отоді Пампушотові й набігла дивовижна, зовсім не рицарська думка.
— Якщо коні так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у світі!
Щоб здійснити цей задум, треба було заздалегідь підготуватися. Насамперед Пампушот замовив собі обладунок, такий страховинний, як ні в кого з рицарів далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собі такий спис із невиданим закарлюченим вістрям, що наганяв на супротивника великий страх і трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, він дещо втнув із хвостом свого коня. Але що саме, того він нікому з рицарів не розповів, поки й жив.
У день турніру, що мав вирішати, чи буде Пампушот рицарем, він справив величезне враження на всіх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.
— Хоч він трохи й тілистенький, — шепотіли вони на вухо одна одній, затуляючи вуста руками в рукавичках, — а проте здається справжнім сміливцем і героєм!
Рицарі ж дивилися на Пампушота недовірливо й трохи сердито, бо він був не такий, як усі вони.
Змагання верхівців, коней і списів, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тільки-но гладкий рицар у страхітливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у того враз харапудився кінь і, перше ніж верхівець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зі страху, поза Пампушотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвіст.