Мічурін

Сторінка 26 з 28

Довженко Олександр

— Але багато хто дивиться вниз.

— Так, тільки одні бачать калюжі, інші — зорі. Це як кому.

— Як добре ви сказали.

— Щодо мене, я так "цього" сильно хотів, так прагнув, що воно само з часом почало з'являтись мені в снах.

— Я вас розумію,— сказав письменник.

— Так. Тільки сни ці дуже важко було заробляти. Було, що один сон на десять років або й більше. Весь вік на грядці, як циркач на дроті.

Позував художниці, оточений дітьми.

— Як ви дивитесь на мистецтво?

— Ви художниця?

— Так.

— Я хотів би, щоб люди зупинялись перед талановитими рослинами, так само тамуючи подих, як перед знаменитими картинами й статуями.

— Яка мета вашого життя? Ваше найзаповітніше бажання?

— Ви авіатор?

— Так. Я перелетів через полюс

— Я б хотів, щоб люди зупинялись перед кращими рослинами в такому ж гордому захваті, як перед вашою машиною.

Приходили до нього горді агрономи-експериментатори.

— Яка проблема перед вами головна, кінцева?

— Кінцевої проблеми я не знаю. Хто ви?

— Я доктор агрономічних наук.

— А я фельдшер.

— Пробачте.

— Головної проблеми передо мною вже нема. Я її не розв'язав. Не вистачило життя. Я розмахнувся не по літах. Але залишилась мрія... Я б хотів, щоб у соціалістичній нашій державі були створені плоди, які мали б у собі рішуче всі хімічні речовини, потрібні людині. Той, хто це зробить, буде великий.

— Чому пташки сідають вам на плечі?

— Вони охороняють мене від кабінетних вчених.

— Скажіть, що робити? Не вийшло.

— Звідки?

— Магнітогорські. Не виходить, Іване Володимировичу. Всі ваші морозостійкі сорти, виявляється от,— труба.

— Де, на Уралі? А певно, померзнуть. Ваша справа важка й довга. Думаєте, привезли мічурінських, висадили та вже й у саду? Ні. Треба там, на місці, виводити нові сорти на підставі мого методу. Це Урал.

Коли підходила до нього екскурсія вчителів, він раптом захвилювався й голосно сказав:

— Ідіть скоріше! Чому ви запізнюєтесь? Я чекаю на вас півстоліття.

— Що нам робити?— тихо спитали вони, наблизившись.

— Вчіть дітей садівництва по всіх школах країни, так само як вчите їх рідної мови й арифметики. Зціліть людей від деревобоязиі, деревоненависництва й байдужості. Прикраситься світ.

— Ви писали якось, що серед квітучих дерев людина не може бути грубою й злою, людина не може вбити людину.

Це був афоризм. Я сам довгі роки мріяв серед квітів про вбивство одного професора, ну, насправді, все обмежувалось здебільшого лайкою.

— А зараз?

— Це ви в нього запитайте. Онде він працює,— Мічурін показав на професора Карташова, що схилився з лупою над гербаріями.

— Я хочу вивести багаторічну пшеницю...

— Спробуйте схрестити пшеницю з пирієм. Хоч я все думаю, що хліб майбутнього — не пшениця, а горіх. Коли людство це зрозуміє, кінчиться прокляття Адама —"в поті лиця добувати хліб свій".

Приходили до нього репортери.

— Скажіть, а нащо у вас образи? І пташки в клітках?

— Вони мені не заважають.

— Але це пережитки варварства.

— Ні, це пережитки дитинства.

— Запевняю вас — варварства.

Можливо. Відсутність чемності — теж пережиток варварства, а от живемо й терпимо.

— А що ви скажете про нас?

— Про кого це?

— Колгоспники ми.

— Я думаю, що в історії землеробства всіх часів і народів ви — надзвичайніше явище нового. Життя землероба набуло загального змісту й перспектив.

— Дайте вказівки.

— Хай кожний в країні виростить по одному плодовому дереву. Краще по два. Одне для себе, друге для невідомого друга, позбавленого щастя оброблення землі.

— Слухайте, ради бога, заберіть від мене ці екскурсії! Жити не можу, ні робити, ні думати, нічого не можу! Коли це скінчиться?.. І звідки тільки вони беруться, боже мій!

— Здрастуйте, Іване Володимировичу!

— Здрастуйте. Дуже приємно!

— Привіт вам від наших країв...

— Дуже дякую. Заходьте, прошу вас

— Не заважатимемо?

— Ні, що ви?! Якраз вчасно прийшли...

— Дорогий Іване Володимировичу! Скажи нам що-небудь таке, що б ми могли переказати дітям сонячної Грузії, як твій мудрий заповіт.

— Передайте дітям, що російський народ скривджено.

— Чим?— вигукнули представники виноградних республік, ладні кинутись карати зухвалого кривдника.

— Морозами.

— Ах!!!

— Російський народ хоче мати виноград.

— Російський народ може бути спокійний. Ми, як брати, поділимо з ним своє вино. Ми забезпечимо вином всю Росію!

— Весь Радянський Союз!

— Приємно й радісно пити братнє вино,— сказав Мічурін,— але ще більше радісно обробляти свій виноградник.

— Але виноград — не яблуня. Наші мусульмани в Аджарії кажуть: "Виноград — їжа аллаха". А аллах, на жаль., там, де тепліше.

— Це помилка. Поставте на стіл наш російський виноград. Всі десять сортів!

І коли поставили на стіл десять повних кошиків винограду, добродушні горці оніміли від захвату. Тоді він сказав:

— Дивіться й розкажіть дітям. Поки що це тільки моделі. Але вони витримали вже сорок градусів морозу. І коли моделі підуть у виробництво по всіх колгоспах Росії, сп'яніє світ і звеселиться.

Всі раділи й співали. Пташки перестали боятись людей і дзьобали ягоди з повних кошиків, що стояли посеред столу.

Довге життя серед природи, звичка до самотності, до споглядання, без сумніву, впливають на людину, надаючи їй рис, які не властиві жителю шумного міста з його динамічним напруженим пульсом життя і з особливим станом завжди збуджених нервів. Жителі великих міст здаються більш яскравими, духовно свіжішими, але найдовші віком люди — садівники й пасічники.

— Іване...— почувся тихий поклик.

Мічурін зупинився. Що за голос? Хто кликав його? Мічурін почав озиратись і побачив неподалік, під деревом, Те-рентія. Він лежав серед зібраних яблук якийсь зовсім ніби інакший, прозорий. Він чимсь нагадував давно достиглий плід.

— Іване, підійди до мене.

Мічурін зрозумів, що Терентій вмирає. Він уперше за життя назвав його на "ти" й не по батькові. Неквапливо, щоб не виказати свого хвилювання й не порушити тиші, Мічурін підійшов до Терентія. Вони обидва були такі вже старі, що важко було розпізнати, хто з них вчений, хто чорнороб. Час немов стер з них всі подробиці побутової різниці, залишивши тільки те спільне, те людське, головне, що заробляється довгим трудом в ім'я добра аж наприкінці життя.