— Що, Терентію?
— Помираю. Склади мені руки, брате.
Мічурін опустився перед Терентієм на коліна й, склавши на грудях робочі руки його, схилився до нього.
— Спасибі.
— І тобі спасибі.
— Ну, Іване, відробили. Пора,— сказав Терентій зовсім ослаблим голосом.— Прощаю тобі все, і ти прости мені. Ти ніколи не давав мені говорити, але я був щасливий з тобою все життя. Скільки саджанців, квітів та плодів земних! Прощай... Земля єсмь і відходжу в землю.
Останніх слів вже не чути було. Це були вже не слова, а останні почуття в його гаснучій душі.
Мічурін поцілував Терегітієві руку й підвівся.
— Євгене Григоровичу,— звернувся він до Карташова, що саме підійшов з учнями.— Попрощайтесь. Помер нездійснений російський вчений, заслужений діяч наук — Терентій, мій друг.
У вересні 1934 року вся країна святкувала вісімдесятиріччя життя й шістдесятиріччя творчості Мічуріна. Понад тисячу колгоспників усіх братніх республік приїхало вшанувати Героя Праці. Робітники й колгоспники влаштували в місті на його честь урочисту демонстрацію. Уряд присвоїв йому звання заслуженого діяча науки й рідне його місто Козлов перейменував у Мічурінськ.
Про це його сповістили з щирою синівською радістю Рябов, Сипиции, Жуков і голова виконкому — молодий Мєшков.
— Одягайтеся скоріше, Іване Володимировичу,— раділи його учні, як діти.— Народу! Повний театр.
— І вся площа. Такого ще ніколи не було в нашому місті.
— Місто назвали вашим ім'ям! Мічурінськ. Місто Мічурінські Столиця російського садівництва!— казав Павло Сииицин.— Іване Володимировичу, я щасливий... Ну, я поїду. Скоріше... Чекаємо!
Мічурін посміхався.
— Цікаво... Мічурінськ, кажете? Що ж це? Ну, гаразд... Спасибі тобто... Піду, обов'язково піду подивлюсь, що за місто таке... Ніколи не бував. Занехаяне, мабуть, поганеньке собі містечко.
— Що ви! Чудове місто!— хвилювались учні.— Ми щасливі, що ви, Іване Володимировичу, дожили до такої шани.
— Ми зрозуміли, що таке щастя!
— Щастя?— машинально повторив Мічурін, зав'язуючи перед дзеркалом галстук і вдивляючись у глибокі сліди часу на своєму обличчі.— Господи, як я ненавиджу ці зморшки!— подумав він уголос і важко Зітхнув.— Як це негарно... Жахливо. Все б віддав — академію, звання й місто, найкраще в світі, не те що Козлов, і шану всю, й ордени. Всю цю суєту. Аби лиш вернути мені п'ятнадцять коней вороних48. Ні. Помчали коні й ніколи вже... А скільки залишилось незакінче-ного, скільки зовсім незбагненного. Так Мічурінськ, кажете? Хай буде.
Потім він вийшов у сад, зупинився біля фіалкової лілії й зняв капелюх.
— Ну, Сашо, от ми з тобою й пішли.
Мічурін зірвав лілію й засунув її в петличку сюртука. Він не схотів їхати і пішов пішки містом. За ним на певній відстані йшли люди. Попереду людей — машина "газик". Тільки веселий хлоп'ячий рій кружляв навколо самого Мічуріна. От він пройшов одну вулицю, другу. З подивом дивились на нього люди, що так недавно, здавалось, були до нього байдужі.
Заврайземвідділу із своїм заступником і Рябов ішли поряд "газика". "Газик" вів ображений шофер, він давно образився на Мічуріна за те, що той не хотів користуватись машиною. Рябов теж почував себе не зовсім добре: він запізнювався. Прогулянка Мічуріна гнітила його, як примха незлагідної старої людини. Він подивився на годинник.
— Ох!.. Велика людина, але іноді... Вже запізнились.
— Кажуть, видатні люди всі такі. Нема дисципліни, розумієш!
Мічурін ішов по місту ніби вперше. Він розглядався на всі боки й не відпрвідав на привітання людей. Він їх не бачив.
У цю заповітну свою годину він бачив усю країну, весь світ. Він знов так ясно відчув себе на земній кулі, як давно колись після відвідин американців, але інші почуття хвилювали його гордовиту душу.
— Мічурінськ... Шістдесят років... О земле Російська... Спасибі, спасибі вам всім, всім, всім...
Коли Мічурін з'явився в президії на сцені міського театру, зал завирував такими оваціями, які й не снились ніколи най-видатнішим артистам.
Гучне тисячоголосе "ура", безперестанні оплески, музика,, радісні вигуки, сповнені вдячності й зворушливої шаноби, гриміли, аж стугоніли стіни.
Неначе на Надзвичайний з'їзд Рад чи на інше яке врочисте всенародне свято з'їхались представники всіх братніх республік, всіх академій, садівники всіх областей — далекосхідні, сибірські, алтайські, уральські, волзькі, івановські, закавказькі, українські — старі, й молоді, й зовсім юні, чоловіки й дівчата-городниці, в яскравих нарядних костюмах, самі схожі на квіти й плоди.
Весь театральний зал і вся сцена прикрашені були багато й щедро квітами й безліччю фруктів. На кольорових полотнищах написані були вислови Леніна, висловлювання самого Мічуріна, що теж набули вже значення цитат.
І коли надійшла телеграма від уряду, все залунало з подвоєною силою, все підвелося, радіючи тріумфу вченого. І коли приголомшений, в раптовому нападі страшного знесилля, Мічурін опустився в крісло, зал довго ще не міг втихомиритись, довго ще гукали йому славу молоді голоси всіма мовами.
Великий перетворювач природи сидів за столом, відособлений від усіх. Він пізно спив з терпкої чаші визнання, на заході похилого свого віку, і сидів серед потомків, позбавлений гордості, гонору, змагання й ненависті до своїх супротивників, яких він ненавидів усе життя пристрасною, невгасимою ненавистю, забуваючи через цю велику пристрасність своєї натури, що супротивники були здебільшого просто обмеженими, необдарованими людьми. Природа не дала йому спокою велетня дуба, що тихо й велично підноситься своєю високою кроною над лісом ясенів, осик і кленів, замріяних яворів і тихих задумливих верб.
Він був розлюченим левом серед безжурних стад, орлом у клітці, полководцем без армії. Довгі роки переслідувала полководця ясність завойовницької мети, але ж велич тріумфу перемоги, завбаченої його генієм, краяла йому душу своєю майже казковою віддаленістю й півстоліття надавала йому вигляду маніака.
І от, нарешті, він побачив свою армію. Вона прийшла, прилинула до нього, численна, молода, перейнята запалом наступу. Вона одержала вже ряд блискучих перемог у невеликих сутичках з супротивником і, вітаючи свого полководця, сяяла радістю, бувши певною, що досягла вже вершини завоювань.