— Ви маєте рацію, Іване Володимировичу,— казав Ка-лінін.— Ви абсолютно маєте рацію. Наша Батьківщина повинна ж колись перетворитись на соціалістичний сад.
— І вона буде садом!
— Це не фантазія.
— Ні. Абсолютно.
— Це все в наших руках.
— Факт. Безумовно. Безумовно.
— Тільки, на превеликий жаль, чимало людей, і серед них немало наших відповідальних працівників, не розуміють часом природи числа, так би мовити. Не навчилися ще мислити великими категоріями.
— Розумію.
— Мабуть, людській природі здебільшого властива така інерція мислення.
— На жаль, так.
— Скажімо, тисячу чого-небудь людина конкретно погано вже бачить, а мільйон, десять мільйонів...
— От, от, от. Туман.
— Цілком вірно. Дещо нематеріальне, абстрактне. Але, справді, уявіть собі, що кожен наш землероб виростив два плодові дерева...
О Михаиле Івановичу!
Одне для себе, а друге для уявного товариша з міста, позбавленого щастя обробляти землю. Це значить двісті мільйонів фруктових дерев.
— Через п'ятнадцять років це — півмільярда...
— Це проблема харчування...
— Харчування, пейзажу, клімату!
— Мало того, а яка краса,— сказав Михайло Іванович.— Я собі уявляю, як розквітнуть кращі властивості нашого народу... При нашому вихованні в цих умовах.
— Це чудово!
— Яку велику справу ви робите, Іване Володимировичу! Як полагіднішають звичаї, характери, манери.
— Так. Розумію.— Мічурін зітхнув.— Отак от глянеш навкруги — верба, осика або якась фруктова копійчана дичка. Уявити тільки! Ганьба й непорозуміння.
— Ага... До речі, от про хліб. Ви казали про горіх. Це дуже цікаво й зовсім несподівано.
— Я абсолютно певен, Михаиле Івановичу, що хліб майбутнього — це не тільки пшениця.
— Що ви маєте на увазі?
— Горіх. Маю на увазі один південний сорт. Надзвичайне дерево,— пожвавішав Мічурін.
— Ну-ну...
Вони стояли перед цим деревом.
— Створити гаї таких дерев від самого нового Півдня до Москви по всіх географічних довготах, ви уявляєте собі...
— Все зрозуміло. Це значить дати багатющий даровий продукт. Збирай і живи.
— Так, Михаиле Івановичу, і це буде.
— Буде, буде.
— Так! Не буде вже нас із вами між живих, але це буде. Я зроблю цей горіх... Я реконструюю його для нашого середовища. Шкода, що я пізно прочитав Дарвіна й Тіміря-зєва і багато років змарнував на помилки... Що б то вже було!
— Нічого, Іване Володимировичу, ми все вам дамо. Уряд. Все рішуче,— тихо, але впевнено сказав Калінін.— Ви тільки скажіть, що вам треба.
— П'ятдесят років життя,— посміхнувся Мічурін, трохи помовчавши.
— Ні,— тихо сказав Михайло Іванович.— Цього, на жаль...
— Знаю.
— Ми помремо так само, як і ви.
— Передчасно.
— Так. Але я певен, що, саме дякуючи вам, наші онуки по-іншому говоритимуть на цю тему. Це фаустівська вічна тема 47. І ви її вирішите, повірте мені.
— Вірю. Ми з вами її вирішимо.
Раптом на садовій доріжці з'явились дві неспокійні фігури.
— Ой ходімо звідси швидше. Фотографи!
— О господи. Сюди, за кущ. Михаиле Івановичу, лягайте.
— От нещастя. От кара!
— Ходімо... Чудний характер у мене, Михаиле Івановичу.
— Не любите фотографуватись? Я теж.
— Терпіти не можу. Сфотографують тебе і як навмисне всі зморшки повип'ячують. Так про що я? Ага. Я все, все життя якось, ну, як би вам сказати...
— Що, Іване Володимировичу?
— До чого б я не доторкнувся, я завжди бачу, як це можна зробити кращим.
— Розумію.
— Все життя. І все життя я вдосконалював навколо себе все, чого дотикався. І тому людям зі мною було неприємно, неспокійно якось. Вам не здається? Ви цього не помітили?
— Ні, що ви, ні. Навпаки,— сказав Михайло Іванович.
Вони помовчали. Долинула пісня.
— Як гарно співають,— тихо зітхнув Калінін.
— Це студенти й студентки... Чудесна молодь. Не знаю, жив би ще сто років для них, не злазячи з грядки,— сказав Мічурін.
— Так, велика, велика справа. Володимир Ілліч казав: будуть свята квітів, цвітіння, свята плодів. В соціалістичному саду зімкнеться новий цикл людського життя — і благородне трудове виховання дитини, і відрадне, трудове, в міру сил, буття старості.
— Велика думка,— сказав Мічурін.— Я теж думаю про це десятки років.
Була вже ніч. Осяяні місячним світлом дерева стояли в цвіту, як наречені в чеканні женихів. Співали солов'ї в кущах. Тихо плинула Воронеж-ріка. А над рікою лунали й линули вдалину широкі російські пісні.
Вони просиділи на лавочці всю ніч.
А вранці, прощаючись, Михайло Іванович сказав:
— Мені приємно подарувати вам цю різьблену шафу моєї роботи. Не прийміть це за акт прихильності особи влади.
Дякую. Ну що ви! Боже мій... Я буду зберігати в ній насіння.
— Це просто моє щире бажання хоч чим-небудь підкреслити повагу і симпатію до вас. Бувайте здорові.
Треба було здійснитись Великій Жовтневій революції, щоб Мічурін, проживши понад сорок з чимось років в злигоднях, став, нарешті, відомий широким народним колам.
В цій галузі Жовтень вчинив таке ж чудо, як і по інших: за якихось п'ять років в Козлові перебував весь садівничий Радянський Союз.
Садоводи-одинаки і цілі делегації садівників Уралу, старі й молоді — начальники політвідділів, комсомольці, селекціонери Америки, Англії, Голландії, журналісти,— безліч народу потягнулось до Мічуріна.
Відтоді, як великий Ленін у 1922 році поставив вимогу, щоб була заслухана в Раднаркомі доповідь про діяльність Мічуріна, карта розповсюдження мічурінських рослин зазнала великих змін. Справі надали небаченого розмаху. Чіка-го — Квебек — Вашінгтон — Томськ — Омськ — Самара — П'ятигорськ — Єреван — Україна — Забайкалля — Далекий Схід — Маньчжурія — Персія — Алтай — Франція!
Виряджались експедиції по нові рослини, організувався Науково-дослідний інститут в Козлові, з'явились наукові співробітники, професори, селекціонери, генетики, біологи, ботаніки, морфологи, систематики, агрохіміки, ґрунтознавці. Місто Козлов ставало світовим центром передового садівництва.
Мічурін не був більше самотнім. Його "замучили" екскурсанти.
Зустрічі, екскурсії, інтерв'ю.
— Скажіть, пане Мічурін...
— Пробачте, хто ви?
— Я голландський садовод і письменник. Я об'їздив весь світ. Я нічого подібного не бачив. Звідки у вас все це?
— Не знаю. Я сидів все життя на грядці й дивився вниз.