Мічурін

Страница 25 из 28

Довженко Александр

— Ви маєте рацію, Іване Володимировичу,— казав Ка-лінін.— Ви абсолютно маєте рацію. Наша Батьківщина повинна ж колись перетворитись на соціалістичний сад.

— І вона буде садом!

— Це не фантазія.

— Ні. Абсолютно.

— Це все в наших руках.

— Факт. Безумовно. Безумовно.

— Тільки, на превеликий жаль, чимало людей, і серед них немало наших відповідальних працівників, не розуміють часом природи числа, так би мовити. Не навчилися ще мислити великими категоріями.

— Розумію.

— Мабуть, людській природі здебільшого властива така інерція мислення.

— На жаль, так.

— Скажімо, тисячу чого-небудь людина конкретно погано вже бачить, а мільйон, десять мільйонів...

— От, от, от. Туман.

— Цілком вірно. Дещо нематеріальне, абстрактне. Але, справді, уявіть собі, що кожен наш землероб виростив два плодові дерева...

О Михаиле Івановичу!

Одне для себе, а друге для уявного товариша з міста, позбавленого щастя обробляти землю. Це значить двісті мільйонів фруктових дерев.

— Через п'ятнадцять років це — півмільярда...

— Це проблема харчування...

— Харчування, пейзажу, клімату!

— Мало того, а яка краса,— сказав Михайло Іванович.— Я собі уявляю, як розквітнуть кращі властивості нашого народу... При нашому вихованні в цих умовах.

— Це чудово!

— Яку велику справу ви робите, Іване Володимировичу! Як полагіднішають звичаї, характери, манери.

— Так. Розумію.— Мічурін зітхнув.— Отак от глянеш навкруги — верба, осика або якась фруктова копійчана дичка. Уявити тільки! Ганьба й непорозуміння.

— Ага... До речі, от про хліб. Ви казали про горіх. Це дуже цікаво й зовсім несподівано.

— Я абсолютно певен, Михаиле Івановичу, що хліб майбутнього — це не тільки пшениця.

— Що ви маєте на увазі?

— Горіх. Маю на увазі один південний сорт. Надзвичайне дерево,— пожвавішав Мічурін.

— Ну-ну...

Вони стояли перед цим деревом.

— Створити гаї таких дерев від самого нового Півдня до Москви по всіх географічних довготах, ви уявляєте собі...

— Все зрозуміло. Це значить дати багатющий даровий продукт. Збирай і живи.

— Так, Михаиле Івановичу, і це буде.

— Буде, буде.

— Так! Не буде вже нас із вами між живих, але це буде. Я зроблю цей горіх... Я реконструюю його для нашого середовища. Шкода, що я пізно прочитав Дарвіна й Тіміря-зєва і багато років змарнував на помилки... Що б то вже було!

— Нічого, Іване Володимировичу, ми все вам дамо. Уряд. Все рішуче,— тихо, але впевнено сказав Калінін.— Ви тільки скажіть, що вам треба.

— П'ятдесят років життя,— посміхнувся Мічурін, трохи помовчавши.

— Ні,— тихо сказав Михайло Іванович.— Цього, на жаль...

— Знаю.

— Ми помремо так само, як і ви.

— Передчасно.

— Так. Але я певен, що, саме дякуючи вам, наші онуки по-іншому говоритимуть на цю тему. Це фаустівська вічна тема 47. І ви її вирішите, повірте мені.

— Вірю. Ми з вами її вирішимо.

Раптом на садовій доріжці з'явились дві неспокійні фігури.

— Ой ходімо звідси швидше. Фотографи!

— О господи. Сюди, за кущ. Михаиле Івановичу, лягайте.

— От нещастя. От кара!

— Ходімо... Чудний характер у мене, Михаиле Івановичу.

— Не любите фотографуватись? Я теж.

— Терпіти не можу. Сфотографують тебе і як навмисне всі зморшки повип'ячують. Так про що я? Ага. Я все, все життя якось, ну, як би вам сказати...

— Що, Іване Володимировичу?

— До чого б я не доторкнувся, я завжди бачу, як це можна зробити кращим.

— Розумію.

— Все життя. І все життя я вдосконалював навколо себе все, чого дотикався. І тому людям зі мною було неприємно, неспокійно якось. Вам не здається? Ви цього не помітили?

— Ні, що ви, ні. Навпаки,— сказав Михайло Іванович.

Вони помовчали. Долинула пісня.

— Як гарно співають,— тихо зітхнув Калінін.

— Це студенти й студентки... Чудесна молодь. Не знаю, жив би ще сто років для них, не злазячи з грядки,— сказав Мічурін.

— Так, велика, велика справа. Володимир Ілліч казав: будуть свята квітів, цвітіння, свята плодів. В соціалістичному саду зімкнеться новий цикл людського життя — і благородне трудове виховання дитини, і відрадне, трудове, в міру сил, буття старості.

— Велика думка,— сказав Мічурін.— Я теж думаю про це десятки років.

Була вже ніч. Осяяні місячним світлом дерева стояли в цвіту, як наречені в чеканні женихів. Співали солов'ї в кущах. Тихо плинула Воронеж-ріка. А над рікою лунали й линули вдалину широкі російські пісні.

Вони просиділи на лавочці всю ніч.

А вранці, прощаючись, Михайло Іванович сказав:

— Мені приємно подарувати вам цю різьблену шафу моєї роботи. Не прийміть це за акт прихильності особи влади.

Дякую. Ну що ви! Боже мій... Я буду зберігати в ній насіння.

— Це просто моє щире бажання хоч чим-небудь підкреслити повагу і симпатію до вас. Бувайте здорові.

Треба було здійснитись Великій Жовтневій революції, щоб Мічурін, проживши понад сорок з чимось років в злигоднях, став, нарешті, відомий широким народним колам.

В цій галузі Жовтень вчинив таке ж чудо, як і по інших: за якихось п'ять років в Козлові перебував весь садівничий Радянський Союз.

Садоводи-одинаки і цілі делегації садівників Уралу, старі й молоді — начальники політвідділів, комсомольці, селекціонери Америки, Англії, Голландії, журналісти,— безліч народу потягнулось до Мічуріна.

Відтоді, як великий Ленін у 1922 році поставив вимогу, щоб була заслухана в Раднаркомі доповідь про діяльність Мічуріна, карта розповсюдження мічурінських рослин зазнала великих змін. Справі надали небаченого розмаху. Чіка-го — Квебек — Вашінгтон — Томськ — Омськ — Самара — П'ятигорськ — Єреван — Україна — Забайкалля — Далекий Схід — Маньчжурія — Персія — Алтай — Франція!

Виряджались експедиції по нові рослини, організувався Науково-дослідний інститут в Козлові, з'явились наукові співробітники, професори, селекціонери, генетики, біологи, ботаніки, морфологи, систематики, агрохіміки, ґрунтознавці. Місто Козлов ставало світовим центром передового садівництва.

Мічурін не був більше самотнім. Його "замучили" екскурсанти.

Зустрічі, екскурсії, інтерв'ю.

— Скажіть, пане Мічурін...

— Пробачте, хто ви?

— Я голландський садовод і письменник. Я об'їздив весь світ. Я нічого подібного не бачив. Звідки у вас все це?

— Не знаю. Я сидів все життя на грядці й дивився вниз.