Час від часу я помічав у темряві жевріння люльки Потішника; він, незграбно чалапаючи, перелазив до мене на корму і вмощувався поруч.
– Погодься, страшенно приємно байдикувати і нічого не робити, – сказав він мені однієї ночі, вибиваючи люльку об поруччя.
– Але ж ми щось та робимо! – заперечив я. – Я стерную. Ти палиш люльку.
– А куди ти стернуєш? – запитав Потішник.
– Це вже інше питання, – відповів я з притиском, бо вже тоді мав схильність до логічних міркувань. – Ми ж розмовляли про те, щоби щось робити, тобто діяти, а не про те, що саме робити. У тебе знову з'явилися Передчуття? – раптом захвилювався я.
– Ні, – позіхнув Потішник. – Гуп! Гоп! Мені байдуже, куди плисти! Всюди гарно. На добраніч!
– Бувай!
Коли Фредріксон прийшов на світанку замінити мене біля стерна, я розповів йому мимохідь про дивовижну байдужість Потішника до того, що відбувається навколо.
– Гм, – хмикнув Фредріксон. – Може, якраз навпаки… Він усім переймається, але спокійно і без метушні. Нас цікавить одне і те ж: ти хочеш бути, я хочу щось робити, мій племінник хоче мати, а Потішник хоче просто жити!
– Ет, жити! – чмихнув я. – Жити може будь-хто…
– Гм, – знову хмикнув Фредріксон і замкнувся у своїй звичній мовчанці, схилившись над нотатником, де він малював дивовижні конструкції машин, схожих на павутину чи летючих мишей.
Потішник з отим своїм прагненням "просто жити" видавався мені дещо зарозумілим. Що тут такого – жити? Ми й так живемо… Як на мене, то йдеться про те, аби зуміти переосмислити, пережити, зробити своїм набутком купу дуже важливих, істотних речей, які щоденно нас оточують. Для цього існує стільки можливостей, що мені хутро дибки стає на карку, як тільки подумаю про них. А у центрі всього – я, найважливіший і найістотніший, ясна річ!
Тепер, коли минули літа, мене не раз огортає смуток, що вже немає колишніх можливостей. Замислююся, від чого ж це залежить. Та, в кожному разі, я й нині у центрі всього, а це вже хоч якась втіха!
Уранці Верть запропонував послати телеграму мамі Гризлика.
– Немає адреси. Немає телеграфу, – відчеканив Фредріксон.
– Ай справді! – скрикнув Верть. – Що я за дурень! Вибачте!
І він засоромлено заховався у своїй бляшанці.
– Що таке телеграф? – поцікавився Гризлик, котрий разом з Вертем ділив житлову площу у бляшанці.
– Не питай мене! – відмахнувся Верть. – То щось таке велике і чудне. Ним посилають маленькі значки з одного боку земної кулі на інший… А там з них робляться слова!
– Як їх посилають? – допитувався Гризлик.
– Повітрям! – розпливчасто намагався пояснити Верть, розмахуючи лапами. – Жоден значок по дорозі не губиться!
– Ого, – мовив Гризлик і замовк, вражений. Після тієї розмови він увесь день просидів на палубі, крутячи головою на всі боки й визираючи, де ж пролітають ті значки.
Десь коло третьої години пополудні Гризлик помітив велику хмарину. Вона пливла дуже низько, була крейдяно-біла, пухнаста і якась чудернацька.
– Хмаринка із книжки з малюнками, – зауважив Фредріксон.
– Ти читав книжки з малюнками? – не повірив я власним вухам.
– Звичайно. Одна називалася "Подорож Океаном".
Хмарка минала нас досить швидко. І враз завмерла.
Зненацька сталося щось неймовірне, щоб не сказати жахливе: хмарка розвернулася і поплила за нами услід!
– Перепрошую! – пискнув Верть. – А ця хмара небезпечна?
Ніхто не зміг йому нічого відповісти. Тепер хмара, що переслідувала нас за кормою, збільшила швидкість, перевалилася через поручні і м'яко гупнула на палубу, повністю накривши собою бляшанку Вертя. Потім вона почала моститися, вовтузитися від борту до борту, шукаючи зручної місцинки, опала і – клянуся своїм хвостом! – одразу ж заснула у нас на очах!
– Ти коли-небудь бачив щось подібне? – не тямлячись з дива, запитав я Фредріксона.
– Ніколи, – рішуче відповів він. Усе це йому не подобалося.
Гризлик підійшов до хмари і відгриз клаптик, а потім сповістив, що вона така на смак, як ґумка-ви– тирачка його матусі.
– Принаймні м'яка, – мовив Потішник, вимощуючи собі в ній кубельце для спання, а хмарина одразу огорнула його з усіх боків, немов ніжною пуховою ковдрою. Вочевидь, ми сподобалися хмарці.
Однак цей незвичайний випадок значно ускладнив плавання.
Того ж дня перед самим заходом сонця небо дивно змінилося. Воно пожовкло, однак набуло не приємної, а якоїсь брудно-жовтої імлистої барви. Понад самим обрієм грізно насупили брови чорні хмаровища.
Ми сиділи під дашком від сонця. Вертеві та Гризликові врешті-решт вдалося визволити свою бляшанку і відкотити її на корму, куди гостя-хмарина не дотяглася. Диск сонця оповився тьмяним серпанком, море почорніло, вітер злякано свистів у натягнутих канатах. Кудись без сліду запропастилися примарики та морські русалки. Недобрі передчування закралися у наші душі.
Фредріксон звернувся до мене:
– Ану, перевір барометр!
Я переповз через нашу сонну хмарину і насилу зумів протиснутися повз неї до навігаційної рубки. Уявіть собі мій жах, коли я побачив, що стрілка барометра досягла 670, тобто найнижчої поділки!
У мене від тривоги затерпнув ніс. "Напевно, я зблід, – подумалося мені в ту мить… – Став білий мов полотно або посірів. Як цікаво…" Я квапно повернувся на корму і ще здалеку загукав:
– Бачите? Я побілів мов полотно!
– Нічого не бачу! Звичайний мумі-троль! – буркнув Потішник. – Що там показує барометр?
– Шістсот сімдесят, – відповів я, як самі розумієте, досить ображено.
Мене завжди дивувало, як дехто вміє легко руйнувати урочисті моменти в житті певної особистості буденними або й відверто зневажливими зауваженнями. Хай навіть не зі злого умислу, а тільки через власну бездумність. Я глибоко переконаний, що з кожної безвихідної ситуації необхідно шукати вихід. Особливо беручи до уваги нинішню ситуацію… До того ж, на мою думку, страх зменшується, якщо його посилено на себе наганяти. Та ще так приємно справляти враження на інших! Звичайно, Потішникові не під силу збагнути мої міркування. Відомо, розумові здібності розподіляються не порівну, однак не мені сумніватися, чи мають право такі, як Потішник, на висловлювання власних, хай навіть незрозумілих, думок.
Фредріксон тим часом лопотів вухами та принюхувався до вітру. Він оглядав "Мурську Сиринаду" з ніжною турботою. А потім мовив: