– Тобі доводилося бачити хмари так зблизька? – запитав я у Фредріксона.
– Так, – відповів той. – У книжці.
– Мені вони нагадують малинове варення, – зауважив Потішник.
Ми сиділи рядочком на скелі. Приємно пахло водоростями та ще чимось, напевно, морем. Я чувся страшенно щасливим і навіть думки не припускав, що щастя може минути.
– Ти почуваєш себе щасливим? – запитав я.
– Тут гарно, – промурмотів Фредріксон і враз знітився (то була незаперечна ознака, що й він страшенно щасливий).
Раптом ми побачили цілу флотилію невеличких човнів, що прямувала у відкрите море. Легкі, наче метелики, вони ковзали власним віддзеркаленням у воді. Усі човни були переповнені мовчазними сіро-білими постатями, котрі щільно тулилися одна до одної і незмигно дивилися в далеч.
– Гатіфнати, – коротко кинув Фредріксон. – Пливуть за допомогою електричних зарядів.
– Гатіфнати, – прошепотів я схвильовано. – Пливуть і пливуть без мети… Вічно в дорозі…
– Вони заряджаються електрикою під час грози, – пояснював Фредріксон. – Обпікають, наче кропивою.
– А ще ведуть розпутне життя, – повідомив Потішник.
– Розпутне життя? – зацікавився я. – Це як?
– Не знаю до пуття… Можливо, витоптують чиїсь городи та п'ють пиво…
Ми довго дивилися услід гатіфнатам, доки вони зникли за небокраєм. Десь у глибині душі мені кортіло податися з ними у сповнену таємниць та загадок подорож і зажити розпутним життям. Та я нікому в цьому не признався.
– То що, завтра? – зненацька озвався Потішник. – Вирушимо в море?
Фредріксон окинув поглядом "Мурську сиринаду".
– Це річковий корабель, – зронив він задумливо. – Ходить на водяному колесі… Без вітрил…
– То кинемо жереб, – запропонував Потішник, підводячись. – Вертю, ходи-но сюди і прихопи з собою якого ґудзика!
Верть стрілою вистрілив з води і гарячково заходився вивертати кишені.
– Достатньо одного ґудзика, любий племінничку!
– О, будь ласка! – радісно заметушився Верть. – З двома чи чотирма дірочками? Якого хочете: кістяного, плюшевого, дерев'яного, скляного, металевого чи, може, перламутрового? Однотонного, барвистого, в цяточку, в смужку чи в клітинку? Круглого, овального, ввігнутого, випуклого, восьмигранного чи…
– Дай звичайного ґудзика від штанів, – урвав його Потішник. – Кидаю! Якщо падає дірочкою догори, випливаємо в море! Що там?
– Дірочка зверху, – мовив Верть, нахилившись до самого ґудзика, щоб розгледіти його в присмерку.
– Ет! – нетерпляче вигукнув я. – Де він?
У цю мить Верть ворухнув вусами і ненароком скинув ґудзика у розколину між скелями.
– Ой, вибачте! Ой лишенько! – заголосив Верть. – Може, дам іншого ґудзика?
– Кидати жереб можна тільки один раз! – похитав головою Потішник. – Тепер уже буде, як буде, а я хочу спати…
Тієї ночі ми спали препаскудно. Моя ковдра виявилася клейкою, ніби облитою сиропом. Клямки дверей так само. Липнули до рук зубні щітки і пантофлі, а вахтовий журнал Фредріксона так склеївся, що його годі було розгорнути!
– Племіннику! – гукнув він. – Як це ти прибирав?
– Перепрошую, – мало не образився Верть. – Я й не думав нині прибирати!
– У тютюні купа сміття, – невдоволено буркотів Потішник, який мав намір посмалити у ліжку.
Що не кажіть, дуже прикра склалася ситуація. Потроху ми все ж угомонилися і повмощувалися до сну, вибравши місця, де менше липнуло. Але цілу ніч нам заважали спати дивні звуки, які, здавалося, долинали з навігаційної рубки.
Мене розбудило незвичне і зловісне теленькання корабельного дзвону.
– Уставайте! Уставайте й подивіться! – галасував на палубі Верть. – Навколо вода! Велич і пустка! А я забув на березі свою найліпшу шматинку для витирання чорнильних пер! Лежить, бідна, маленька, цілком самотня…
Ми висипали на палубу.
"Мурська Сиринада" пливла у відкритому морі, хлюпочучи лопатнями водяного колеса, спокійна і впевнена, навіть, як мені здалося, потайки вдоволена.
Понині не можу збагнути, як дві шестерні зуміли зрушити з місця корабель. Добре ще на ріці – там течія могла понести, але у морі… Це вже межує з містикою… Будь-яка спроба пояснення породжує, так би мовити, сумніви. Якщо гатіфнати пливуть, вдаючись до власного електричного заряду (дехто ще називає це тугою або неспокоєм), то чого дивуватися, що корабель приводять у рух дві невеличкі шестерні… Гаразд, облишмо розумування і повернімося до Фредріксона, котрий, наморщивши чоло, розглядав обірваний якірний трос.
– На цей раз вже й мені терпець урвався! – озвався він. – Я злий! Страшенно лютий! Ще ніколи так не лютував! Його перегризли!
Ми перезирнулися.
– Ти ж знаєш, мої зубки дуже дрібненькі, – зауважив я.
– А я надто лінивий, щоб гризти такий грубезний трос, – наголосив Потішник.
– То не я! – скрикнув Верть, якому й виправдовуватися було зайве. Ніхто й ніколи не чув брехні з уст Вертя, навіть якби йшлося про розміри його колекції ґудзиків (річ загалом неймовірна, якщо брати до уваги, що він був справжнім колекціонером). Очевидно, вертям просто бракує фантазії.
Раптом ми почули тихе покашлювання, а обернувшись, побачили крихітного Гризлика, який сидів під дашком від сонця і мружив очка.
– Ага, – мовив Фредріксон. – Ага, – повторив уже з більшим притиском.
– У мене ріжуться зубки, – засоромлено виправдовувався маленький Гриз лик. – Я мушу щось гризти!
– Але чому саме якірний трос??? – запитав Фредріксон.
– Він був такий пошарпаний на вигляд, то я подумав, що вам він не згодиться, – відповів малий.
– А на кораблі ховався навіщо? – встряв я у допит.
– Не знаю, – щиро зізнався Гризлик. – Часом у мене з'являються різні несподівані ідеї…
– А де ти ховався? – поцікавився Потішник.
Гризлик вразив нас своєю освіченою відповіддю:
– У вашій чудовій навігаційній рубці! (Так воно й було, рубка теж стала клейкою).
– Послухай, Гризлику! – завершив я цю дивну розмову. – Що скаже твоя мама, як помітить, що тебе немає?
– Заплаче, – відповів малюк.
Розділ четвертий,
у якому розповідь про мою подорож морем сягає кульмінації у величному зображенні шторму та завершується жахливою несподіванкою.
"Мурська Сиринада" самотньо розтинала води моря. Минали дні за днями, сонячні, небесно-блакитні і сонні. Зграйки морських примариків забавлялися перед носом корабля, а в кільватері волочилися хвостом морські русалки, яких ми підгодовували вівсяною кашею. Іноді, коли над морем спадала ніч, я полюбляв заступати Фредріксона за стерном. Виблискуючи в місячному сяйві, переді мною то підіймалася, то плавно опускалася палуба, я спостерігав, як мовчазно котяться хвилі та хмари до величної арки обрію, і мене огортало приємне й щемке відчуття. Я відчував себе страшенно важливою персоною і страшенно маленькою водночас (та все ж важливою більше).