– Вона добре збудована. Витримає. Вертеві та Гриз– ликові ліпше заховатися до бляшанки і зачинитися зсередини, бо за мить налетить шторм.
– Тобі вже доводилося потрапляти у шторм? – обережно запитав я.
– Ясна річ, доводилося, – відповів Фредріксон. – У книжці "Подорож Океаном". Не думаю, що варто сподіватися більших хвиль, ніж там…
А тоді налетів шторм. Раптово, несподівано, зненацька, як усі шторми. Щоправда, у першу мить розгубленості "Мурська Сиринада" мало не втратила рівновагу, але швидко оговталася і, загрібаючи лопатнями, впевнено почмихала бурхливим морем.
Полотняний дашок зірвало вітром, немов листок, і понесло понад хвилями. (Він був у доброму стані, тож маю надію, що хтось його знайде і використає собі на втіху). Бляшанка Вертя застрягла під поруччям, і щоразу, коли корабель спадав униз чи здіймався на гребінь хвилі, ґудзики, підв'язки до шкарпеток, консервні відкривачки, цвяхи та скляні кульки немилосердно тарахкотіли всередині. Верть відчайдушно голосив, що йому млосно, але ми нічим не могли зарадити. Ми міцно трималися за те, що потрапило під руку, коли налетів шторм, і, сповнені жаху, не зводили очей з грізної стихії.
Сонце зникло. Обрій теж зник. Усе навколо змінилося до невпізнання, стало чужим та ворожим. Хвилі, перелітаючи через поруччя, обсипали нас бризками шумовиння, за бортом панував чорний незбагненний хаос. Нараз десь на підсвідомому рівні мені сяйнула думка, що я нічого не знаю ні про море, ані про кораблі. Я гукнув Фредріксона, але він мене не почув. Я був сам– самісінький, кинутий на поталу негоді, і навіть усвідомлення того, що це, можливо, найдраматичніший злет мого дотеперішнього життя, не давало полегші. Не відчував ані найменшого бажання наганяти на себе ще більшого страху, радше навпаки, любий читачу! Може, вихід з безвиході ліпше шукається на очах у публіки, коли на тебе дивляться збоку? Натомість я спробував применшити свій страх, думаючи: "Якщо заплющу очі і вдаватиму, що мене немає, може, ніхто не згадає про моє існування і все минеться… Усе, що відбувається, не має, власне кажучи, нічого спільного зі мною! Я опинився тут випадково…" І я справді заплющив очі, зіщулився, раз у раз повторюючи, мов заклинання: "Усе минеться. Я зовсім крихітний. Сиджу на гойдалці в садку пані Гемулевої, скоро мене покличуть їсти вівсяну кашу…"
– Агов! – гукнув Фредріксон, перекрикуючи бурю. – Вони менші!
Я не зрозумів, що він каже.
– Менші! – репетував Фредріксон. – Хвилі менші, аніж у книжці з малюнками!
Але я ніколи не бачив хвиль з Фредріксонової книжки, тому не розплющував очі і щосили тримався за гойдалку в садку пані Гемулевої. Це допомогло. За якийсь час я дійсно відчув, як м'яко колише мене гойдалка, шторм кудись зник, ніщо мені більше не загрожувало.
А розтуливши повіки, не повірив очам. "Мурська Сиринада" линула високо в повітрі під нап'ятим величезним білим вітрилом. Далеко внизу, під нами, далі шаленіло море, котячи поперед себе темні збурені хвилі. Однак згори все здавалося іграшковим, і шторм уже зовсім не лякав.
– Ми летимо! Ми летимо! – вигукував Фредріксон. Він стояв коло поручнів і не зводив очей з велетенської білої кулі на щоглі.
– Як тобі вдалося запрягти хмару? – чудувався я.
– Вона сама запряглася! Летючий річковий корабель… – і Фредріксон поринув у глибоку задуму.
Нічна темрява спроквола розсіювалася. Небо стало сірим, дуже похолодніло. Потроху я почав забувати, як намагався заховатися на садовій гойдалці пані Гемулевої. До мене поверталися моя впевненість та цікавість, захотілося кави. Надворі справді було страшенно холодно. Я обережно потрусив лапами, помацав хвоста і вуха. Усе на місці, нічого не ушкоджено.
Потішник також уцілів, пригнувся за бляшанкою Вертя, намагаючись припалити люльку.
Тільки "Мурська Сиринада" була в жалюгідному стані. Щогла зламалася, водяне колесо відлетіло, обірвані канати жалісно вигойдувалися в повітрі, у кількох місцях прим'ялися поручні. Палуба була встелена водоростями, якимись уламками, а подекуди навіть зомлілими примариками. Та нас спіткало найгірше лихо – безслідно зникла золота цибуляста баня з даху навігаційної рубки!
Наша хмарина поволі випускала дух, корабель опустився на воду. Коли небокрай на сході порожевів, нас, як і перед тим, вихитувало на збурених хвилях, а до вух долинав брязкіт ґудзиків з бляшанки Вертя. Біла хмарка з дитячої книжки з малюнками знову вклалася між поручнями до сну.
– Дорога командо! – урочисто проголосив Фредрік– сон. – Ми гідно витримали шторм! Випустіть тепер мого племінника з бляшанки!
Ми відчинили покришку, і з бляшанки виснув голову Верть, змарнілий і позеленілий від хитавиці.
– Клянуся своїм найліпшим ґудзиком! – мовив він слабким голосом. – Чим я провинився, що мені так зле? Ох, що за життя! Суцільні клопоти і нещастя! Ви лишень погляньте, на що стала схожа моя колекція! Ой лишенько!
Услід за Вертем з'явився і Гризлик, понюхав повітря, чмихнув і сказав:
– Я голодний.
– О ні, перепрошую, – замахав лапами Верть. – Як тільки подумаю про готування їжі…
– Не турбуйся, – заспокоїв я його. – Мені не важко зготувати каву…
Простуючи до рубки, я кинув крізь проламані поруччя відкритий сміливий погляд на море і подумав: "Тепер я вже дещо про тебе знаю! І про кораблі теж! І про хмари! Наступного разу не буду зажмурюватися і щулитися від страху!"
Заварилася кава, над світом зійшло сонце. М'яко і ніжно пригріло мені змерзлого живота та збадьорило мій дух. Я пригадав, як воно сходило першого ранку моєї свободи, коли я втік з притулку для мумі-троленят, і як світило потім, того дня, коли я будував на піску свій дім. Я народився у серпні під величним знаком Лева і Сонця, мені судилося простувати сповненим пригод шляхом, визначеним зірками.
Шторми? Пусте! Вони існують, мабуть, лише для того, щоб після них сходило сонце! Для рубки я змайструю нову цибулясту баню.
З почуттям глибокого задоволення я сьорбав каву.
І ось сторінку перегорнуто, я підходжу до нового розділу в моєму житті. Попереду земля, великий самотній острів посеред морських просторів! Гордовитий силует чужого узбережжя!
Стоячи на голові, я загукав: