— Чим же я тепер воюватиму?
Вибігаючи, він забув у хаті гвинтівку.
За селом вони спустились на замерзлий Донець. Перетнули його бігцем, втягнулись до лісу, що круто підіймався угору. Зітхнули полегшено: високі дерева затулили їх від неба, вони відчули себе у безпеці. Десь далеко попереду, за горою, глухо озивалась війна, а тут було тихо й затишно, і коли б не мороз, то й зовсім можна жити. Командири вже їх не квапили, колона, огорнена паром, рухалася дедалі повільніше, долаючи круту, засипану снігом дорогу. Ставало жарко, дехто навіть розстебнув цивільну свою одежину.
Десь на середині підйому оголосили десятихвилинний відпочинок. Михайло нарешті віддав сержантові ложку, яку дуже боявся загубити (весь час лапав себе по кишені), а той, навіть на нього не глянувши, знову заходився вичитувати Михайлового напарника, що вмудрився позбутись гвинтівки.
— Голову краще б забув! Розстрілять тебе мало!
Підійшов лейтенант, командир їхньої роти.
— Ну, де він, герой?
"Герой" стояв як у воду опущений. Завелика, мабуть батькова, шапка налазила йому аж на очі — тільки вуха стирчали з-під неї.
— Щоб гвинтівка була! — наказав лейтенант сержантові.— Діставайте де хочете!
І, сердитий, пішов у голову колони.
Рушили далі. Михайло йшов — переживав за напарника. Спитав:
— Тебе як звати?
Той ображено блимнув, відповів неохоче:
— Петро.
— Розговорчики! — нагримав сержант. І вони вже мовчали, поки й вибралися із лісу.
Ліс одразу ж лишився позаду, мов обрубаний: наїжаченою чорною стіною, відбиваючи шалені повіви вітру. А попереду, аж до обрію, що губився в білій імлі, лежав оголений, нічим не захищений степ. І по тому степу з краю в край котилася каламутна поземка. їх одразу ж оглушило, осліпило, вдарило в обличчя зарядами колючого снігу, сипонуло в рукави, поза шиї. "Підтягнись!.. Підтягнись!.." — забігали командири вздовж колони, що втратила темп, збилася в безладний табун. "Ширше крок!" Задні підтягались, намагаючись наздогнати передніх, а довкола дихала, рухалась, осідаючи й знову набухаючи, вистуджена наскрізь поверхня.
І Михайло вже вкотре пожалкував, що не одяг татів кожух. і
Скільки вони отак ішли — проти вітру, місячи сніг, Михайло не міг би сказати. Ноги були мов чужі, руки давно закоцюбли, зашпори гризли пальці. Він їх глибше засовував у рукави пальтечка і, трохи нагрівши, затуляв очі, лоба, щоки. Вітер був такий, що на нього можна було лягти і не впасти. Рухалися тільки боком.
Господи, чи скінчиться коли ця проклята рівнина?!
"Підтягнись!"
І в них ото вистачає ще сили бігати вздовж колони й кричати! Дали б Михайлові волю — упав би, зарився у сніг: хай заміта, хай заносить, хай навіть смерть потім прийде, тільки б не оце катування!
Стали спускатись у вибалок. Тут було трохи тихіше, вітер лютував уже понад головами, а внизу з шурхотом пересипався сухий сніг, то оголюючи, то знов засипаючи якісь горбки. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч, і чим нижче спускались, тим їх траплялось більше. І з тих горбків витикалась то рука, то нога, то голова — закостенілі, застиглі, скуті морозом.
— Німці! — прокотилось понад колоною.
Михайло вперше побачив убитих німців. Живих бачив. Надивився під час окупації. Бачив і наших, забитих під час весіннього відступу, коли через Донець проривалося все, що тільки могло,— цілісіньке літо й осінь натикалися на трупи наших бійців, що всіяли луг, тільки не бачив жодного вбитого німця. Йому вже починало здаватись, що в цій війні гинуть лише наші, а німці сунуть невразимі, і тому з гострою цікавістю дивився на трупи, проходячи мимо.
Особливо приголомшило те, що німці всі до одного були босі. Голі ноги витикалися зі снігу, відсвічували слоновою кісткою. Німці наче роззулись, щоб легше було втікати од наших, та бач — не втекли. Смерть застукала всіх до одного, розметала по балці і тепер наче бавилась ними, то присипаючи, то знов оголюючи, немов перевіряючи, чи всі вони мертві по-справжньому, чи ніхто не прокидається, щоб потім, коли вона на хвилину одвернеться, зірватися й утекти.
— Привал! — пролунала команда.
Михайло оглянувся розгублено: як, посеред оцих трупів? Та обліплений снігом сержант розвіяв усі сумніви:
— Обід, браття-слов’яни! Кухні не буде: діставайте, кому нічого їсти, ензе!
Ензе лежало в Михайловій торбі. Дві банки консервів, десяток сухарів, три грудочки синюватого цукру. Четверту він уже потай зсмоктав ще по дорозі до села, де їх бомбило, хоч було суворо наказано покласти в торби й забути: недоторканий запас, на крайній випадок. Але піди розберися, де той крайній випадок, і то в одного, то в другого віддималась щока, а губи змазувались солодкою слиною.
Сержант змів сніг з убитого.
— Сідайте, слов’яни!
Михайло швиденько дістав свою консервину, два сухарі
— В тебе ніж є? — спитав Петра.
— Немає.
— Чим же ми її відкриємо?
— Попроси он сержанта.— Сержант витяг фінку.
Михайло оглянувся, чи можна попросити в когось іншого, але довкола стояли такі ж, як і він, не знаючи, що робити з банками. Хоч-не-хоч довелося йти до сержанта
— Одкрити? Давай.
Фінка вгрузла в метал, як у масло. Сержант провів не$о попід самим краєчком, кришка так і злетіла.
— Тримай! Як ви й воювати збираєтесь?
— Біда навчить — воюватимуть,— озвався командир відділення, сидів же поруч. Заслав коліна домашнім рушником, виклав білу хлібину, шмат сала, дві цибулини і сіль; ензе діставати не квапився. Одрізав великий окраєць (Михайло тільки слину ковтнув), прикрив зверху салом, притрусив густо сіллю, додав цибулину й простягнув сержантові:
— Вгощайтеся, товаришу командир!
— Додатковий пайок? — не відмовився сержант.— Під німцем жили не тужили?
— Та ні,— відповів командир відділення.— Це ще з довоєнних запасів.
Михайло одразу ж подумав про пиріжки, що лежали в торбі. З кислою капустою й картоплею. Борошно пополам з жолудями, та й то лишилося на самому денці, і мати весь час журилась, як вони житимуть далі. Пиріжки були сині, як смерть, Михайло не дістав іще жодного — соромився.
— Разом будемо їсти чи нарізно? — запитав Петро. Очі його голодно блищали, шкіра на вилицях напиналася так, що здавалось: от-от не витрима, трісне.