Добре ж, що хоч валянки взув — послухався матері. Пошиті з сукнини й вати, на торбу квасолі виміняні, в калоші ще довоєнні взуті, вони сяк-так тримали тепло, а то зовсім би позбувся ніг!
Коли йому здалося, що минуло більше години, заскочив до хати. Переступаючи через розметані тіла, добравшись до годинника, що висів на стіні, придививсь до циферблата. Стрілки показували всього чверть на другу: ще сорок п’ять хвилин — ціла вічність! Постояв, запасаючись теплом, знову пішов надвір.
— Двері! — гукнули сонно услід.
Потім, коли нарешті повернувся до хати та ліг, довго виганяв зашпори. Грів за пазухою заледенілі руки, дрижав усім тілом. І крізь сон, що важко навалився на нього, чув, як тисячі голочок впиваються в пальці.
Заворушились од грюкоту. Хтось гатив у раму вікна, до-гукувався охриплим од холоду голосом:
— Перший взвод — по сніданок!
Першою підхопилась молоденька хазяйка. Засвітила бликун, що стояв на столі, і сержант, який чомусь опинивсь коло неї на ліжку, ще з-під ковдри скомандував:
— Командирам відділень виділить по два чоловіки по кашу! Одна нога тут, друга — там!
Внесли кашу, розкладену по казанках (на двох один казанок) , по хаті пішов такий дух, що підхопилися навіть ті, яких ніяк не могли добудитись.
— Хто не взяв ложки? — спитав сержант весело. Стояв посеред хати, поблискував двома на гімнастерці медалями.
Ложки прихопили всі, окрім Михайла.
— Який же ти після цього солдат? — поцікавився сержант.— Щоб з першого бою не вертався без ложки! А поки що тримай!
— А ви? — спитав Михайло несміливо.
— Бери, бери, я потім поїм.— Він уже передав свій повен, з верхом, казанок хазяйці.— Тільки одразу ж повернеш.
Ложка сержантова була металева, вузька й гостроморда. Ще й із старанно видряпаним написом: "Шукай, суко, м’ясо!" Пірнаючи в кашу, вона за м’ясом так і шастала — напарник Михайлів зизом дивився на неї. А Михайлові що, Михайло уплітав кашу з м’ясом і ще нічого, здавалося, смачнішого не їв у жиуті.
Не встигли поїсти, як знову загрюкало в раму:
— В о-оздух!
Всі голови як по команді повернулись до невеликих двох вікон. А там уже брязкотіли шибки, тривожно та жалісно. Якийсь гул проривався досередини, холодком заповзав кожному в груди.
— Одставить кашу! — скомандував дзвінко сержант.— Надвір!
Всіх наче вимело. Викочувалися в холодний світанок, а там уже грізно гуло й вібрувало не тільки небо — земля під ногами.
— Лягай! V.
Михайло й сам незчувсь, як влетів до глибокої ями: тут
уже один на одному лежав весь майже взвод. Вдарився боляче коліньми й ліктями, перевернувся на спину, з острахом глянув у небо. Там, гостро спалахуючи на сонці, швидко неслись літаки. Один... два... три... чотири... Далі Михай-ло перестав рахувати: передній літак, завалившись на крило, якось боком став падати донизу, й одразу ж коло нього з’явилися чорні краплини. Краплини якусь мить зависли на місці, наче роздумуючи, падати їм чи не падати, потім, зірвавшись, полетіли донизу, і крізь рев літака, його прошиваючи, націлений прямо у яму, почувся пронизливий свист. Свист був такий страшний, що Михайлове тіло наче роздерлося навпіл, він навіть не міг заплющити очі, щоб не бачити невблаганної тіні, яка падала просто на нього.
— Не наші! — мов крізь сон, донісся голос сержанта.
А свистіло вже так, що не витримала — застогнала земля.
Й обвалилось. Гухнуло, вдарило, рвонуло десь лоза ямою, вогняним смерчем злетіло до неба. І не встиг Михайло подумати, що пронесло і він лишився живий, як другий літак, моторошно завиваючи, став падати просто на нього.
— Не наші!.. Не наші!..— промовляв щоразу сержант. Він лежав посеред ями, обіймаючи хазяйку, яка щосили притискалась до нього.— А ось оце вже наші!.. Ну, браття-слов’яни, тримайтесь!
Чорні краплини, що летіли, здається, мимо, наче накликані голосом сержанта, розвернулись прямо на них. І хоч вони враз позникали, Михайло всім тілом відчув, як бомби падають просто на нього, просто межи очі, і все, що було в ньому досі живого, зім’ялось, роздерлось, загналося в землю вимотуючим свистом. Шарпонувшись щосили, Михайло перевернувсь на живіт, зарився обличчям в полу чийогось пальта.
Й одразу ж трусонулась земля. Жбурнула його догори, ударила, знову жбурнула. Г олову щосили стисло, а в груди ввірвався вогонь. Задихаючись, кашляючи, він борсався серед червоної мли, а коли врешті виборсався, коли з подивом подумав, що він ще живий, і розплющив очі, то не побачив нічого, крім густої пилюки та рудого, з канудливим запахом диму. Не було більше ні реву, ні свисту, тільки щось недалеко тріщало, мов горіло велетенське багаття.
— Всі живі? — залунав голос сержанта. Пилюка осідала потроху, а дим ставав ще густіший.— Убиті, поранені є?.. Ану з ями, поки не подушило!
Довкола заворушились, заштовхалися, поспіхом вибираючись із ями, Михайла кілька разів збили з ніг, хтось боляче протоптався по спині, і він, пропечений раптовою злістю, рвонувся і вже на чиїхось плечах вибрався нагору. І лише тут, стоячи по коліна в диму, побачив у одній своїй руці гвинтівку, а в другій — сержантову ложку.
— Де ж я тепер житиму?
Обернувшись на голос, вгледів хазяйку. Стояла простоволоса, розхристана, дивилась на те, що лишилося од хати. Півхати як не було — розмело по всьому подвір’ї, а другу половину облило вогнем. Там тріщало й шипіло, розтікаючись на всі боки димом. Дим переповнював двір, витікав сизими ручаями на вулицю.
— Де ж я тепер житиму?— питалась хазяйка розгублено.
Михайлові чомусь здалося, що вона питає в нього. Почувався так, наче завинив перед нею, бо коли б вони сюди не зайшли, німці, може, й не бомбили б села. Михайлові хотілося чимось утішити хазяйку, тільки він не знав, що їй казати, а тут, на його щастя, з боку вулиці пролунала команда: "Виходь строїтись!" — і Михайло чимдуж побіг до воріт, що якимось чудом лишились на місці.
І, вже йдучи в строю, раз по раз оглядався назад.
— Ширше крок!.. Ширше крок!..— лунало над колоною: командири, мабуть, намагалися швидше вивести їх із села. Та вони й самі не барились. Поглядаючи в небо, майже бігли, натикаючись один на одного. Тупотіння, хекання, брязкіт казанків з недоїденою кашею. Казанок, що з нього їв Михайло, був у напарника. Він трюхикав поруч, жалісно допитувався: