А поки що попопитав, поки знайшов обласний військкомат.
Вже як підходив, кіт дорогу йому перейшов. Чорний котяра, з собаку завбільшки, таких у їхньому селі й заводу немає. Які ж тут щури, коли отаких на них треба котів? Вийшов з підворіття, глянув на Михайла презирливо і, хвіст трубою наставивши, перед самим носом на той бік. Повагом — немов генерал. Михайло, коли б це було в селі, чоботом би нечисту силу підців, а тут не насмілився. Лише подумав: "Не повезе!" Постояв, постояв та й обійшов іншою вулицею. В забобони хоч і не вірив, та мало чого...
І, до військкомату зайшовши, довго м’явся під дверима, поки наважився постукати:
— Можна?
Тут сидів уже не капітан, а майор. Насуплений та невдоволений. То Михайло перед ним навитяжку. Доповідав, як у строю.
— Так що ви хочете? — поморщивсь майор.
— Мені щоб медаль... Осьо дві маю, то щоб третя...
— Я не даю ні ордени, ні медалі! — одрізав майор.— До чого вас представили, те й будете мати... Все!
"Все, та не все,— подумав Михайло, виходячи, така його злість узяла.— Є й над тобою начальники!" — І рушив шукати військкома.
Коли б не так далеко забився, то, може, все на розмові з майором і скінчилося б. А тут просто-таки заїло Михайла: півдня протрусився на одній нозі в автобусі та потім попоходив, військкомат цей шукаючи. І то для того, щоб з облизнем повернутись додому?
То вже в інші двері обережно стука Михайло:
— Можна?
Так, мов, і так: мене записали на орден, а я хочу медаль. Медаль "За відвагу", отаку, як осьо. Щоб третя була. Невже це так важко зробити? Воював же — не оглядався...
— Повним кавалером?—зрозумів його одразу військком.
— Та якщо ваша ласка... Я ж багато і не просю...
Повертався додому іменинником: буде медаль!
І коли його через кілька місяців покликали знову в район, тепер уже без кухля, ложки й білизни, і військком вручив йому медаль "За відвагу", що сяяла новісіньким сріблом, здавалося, ніколи не був таким щасливим Михайло. Зайшов у перукарню, поголився, підстригся й, одеколоном пахнучи, що твоя парфюмерна крамниця, подався фотографуватись до відомого на весь район майстра, теж Михайла і теж інваліда, який більше працював на виїзд — увікопомнював весілля й похорони, хрестини та іменини — і фото якого можна було побачити в кожній хаті за сорок кілометрів довкруж.
— Зніми мене так, щоб усі медалі було видно як на долоні!
Випнув груди й закам’янів, дивлячись у вічко фотоапарата.
V
Тут і підходить кінець невеселій цій розповіді: лишаймо Михайла Івановича, шістдесятилітнього вже чоловіка, на самоті в невеликій кімнаті, над шматком сплавленого срібла. Лишаймо з його невтішними роздумами, з гіркою образою на онука, якого він так любив, заради якого і жив, власне, останні роки на світі. Відходимо від нього без слів, бо чого варті всі наші слова поряд з горем цієї людини, якій кожна медаль була часткою прожитого на світі життя, а не просто святковою прикрасою на грудях. Хай побуде на самоті, поки перегорить перший біль, перекипить перша образа. Будемо сподіватись, що час, цей наймудріший з усіх лікарів, зарубцює щойно завдану рану, боліснішу од усіх його ран.
Будемо сподіватись.