— Війна ж уже скінчилась...
— Та скінчилась... Мо*, на медкомісію?
— З ложкою й кухлем?
Тут уже й Михайло не знав, що відповісти дружині. Надруковано ж чорним по білому.
Цілу ніч майже не спали. На Михайла знову навалилися спогади — все про війну, і він часто виходив курити в сіни. Там, у тихій темряві, його обступали убиті, що він їх пере-бачив протягом неповного року на фронті. Сумно думав, що от як же буває на світі: кому судилося загинути, а кому лишитися живим. І ті, що загинули, здавалися зараз Михайлові людьми особливими, таких мов і нема уже зараз на світі. От узяти хоча б того ж сержанта, який позичив йому свою ложку... Чи старшину, що, по суті, його врятував, наказавши супроводжувати німця... А міг би послати когось іншого — і лежати б оце зараз Михайлові в безіменній могилі, від якої і сліду, можливо, уже не лишилось, бо як не шукали потому старшину й двох бійців, так і не знайшли. Та й не мали особливо часу розшукувати мертвих, коли рушили в наступ: скільки їх отаких було потім розкидано по лісах та болотах, куди й звір забивався неохоче, не те що людина! Вже онуки знаходитимуть голі кості: граната чи гвинтівка потрощена та зірочка поіржавіла, що одвалилася з пілотки зогнилої,— ото й усі документи. Знесуть невпізнаних, необцілованих та неоплаканих до однієї могили та й напишуть на пам’ятнику: "Невідомі солдати". Ото так, товаришу старшина... Згадав і Валієва і знову відчув себе таким самотнім, наче вони щойно ж були поруч і всі враз позникали. І не двадцять один рік був зараз Михайлові, а всі п’ятдесят...
Другого дня, лаштуючись в дальню дорогу (до райцентру тридцять кілометрів), таки прихопив ложку, кухоль і білизну, і було ж потім сміху, коли виявилось, що їм розіслали довоєнні ще бланки, забувши закреслити фразу про кухоль, ложку й білизну. Попосміялись, стрічаючи чергового "новобранця" без руки, а то й без ноги одним і тим же запитанням:
— Не забув основну зброю?
Капітан, що оформляв документи, довго мудрував, як вписати подвиг Михайлові, щоб витягло не на медаль, а на орден. Сам замість руки мав порожній рукав, тож, коли б його воля та влада, всім інвалідам дав би по ордену. А тут бомба, та ще й не на передовій — біля штабу!
— Матимеш орден,— сказав капітан на прощання.— Такі, як у тебе, медалі даром на війні не давали.
"А не давали",— подумки погодився Михайло.
Повернувшись додому, сказав ще з порога:
— Матиму орден... От... Сам капітан сказав.
Кілька днів ходив, сушив галову, який же це орден дадуть. Дуже хотілось Вітчизняної, він найбільше подобався Михайлові, дуже нарядний і здалеку помітний: приколов би на правому боці єдиного свого піджака та отак і пішов би в контору, де після короткотермінових курсів працював старшим бухгалтером. Орден Червоної Зірки теж добрий, але Вітчизняної луччий.
"Невже не дадуть?"
А потім йому на очі трапилась районна газета. Читана-перечитана, хтось до контори приніс та й забув, то Михайло на куриво її й підібрав, бо з папером тоді було сутужно, особливо з цигарковим. А районна газета саме йа такому папері й друкувалась, тож найбільше курії й передплачували, і Михайло кілька днів носив її у кишені, поки згадав. Дістав, став надривати та й остовпів: в очі впало чиєсь фо-то. I не так фото як підпис: "Наш земляк — повний кавалер ордена Слави". "Це і я міг би стати повним кавалером,— подумав.— Якби в мене була третя медаль".
І так захотілося Михайлові мати третю медаль "За відвагу", що він ні про що вже більше й не думав. Аж снитися стало: коверкотовий піджак — і три медалі на ньому. Повний кавалер медалей "За відвагу"! Це ще, мабуть, рідше, ніж орденів Слави. Бо ні в кого ще трьох медалей не бачив. Дві, отак, як у нього, бачив. А щоб три, так таки ні.
Краявся, мучивсь, що про це раніш не подумав, та й вирішив ще раз піти до військкомату. Повинні ж його там зрозуміти, чи як? Відпросився у голови, за одним рипом і в райземвідціл заскочить, та попутною машиною й покотив до району.
Капітан довго не міг уторопати, що треба Михайлові. Та воно й дивно було б, аби уторопав одразу: чоловіка на ордена представили, а він просить медаль.
— Раніш про це треба було думати! — аж розсердився капітан.
— Та воно діло таке...— знітився Михайло.
— Тепер уже пізно,— пояснив капітан.— Документи пішли уже в Київ. В обласний військкомат.
Пізно то й пізно, тут уже нічого не вдієш. Повернувся додому сумний. Не буде медалі.
Кілька днів ходив як прибитий, а тоді зібрався до Києва. Щоб не каятись потім, що всього ке зробив. Купив не купив, а поторгуватися можна. Голову за це не відірвуть.
Голова, спасибі йому, й цього разу пустив, наказав тільки не дуже баритись. Та Михайло й сам не збирався гостювати в столиці, йому лиш до військкомату й назад.
До району дорога дальня, а до Києва й зовсім неблизька. Переночував у райцентрі в знайомого, бо автобус о шостій ранку відчалював, та й подався на автостанцію.
Автобус робив тоді один рейс, на більше був неспроможний — теж фронтовий інвалід, кругом побитий-посічений. На чесному слові тримався та на голому ентузіазмі шофера, який щоразу клявся-божився, що більше не сяде за руль. Що життя в йього одне, а не десять. Але і в цей не так легко сісти, стільки в нього набивалося люду. Тож і їхав Михайло до самого Києва на одній нозі, бо другу й поставити було нікуди. їхав при всіх медалях своїх, бо, крім двох "За відвагу", мав іще й "За перемогу". І немолодий вже шофер, що сидів за рулем, весь час допитувався, куди це він так нарядився: чи не на весілля часом? Мо’, свої дівчата набридли, то закортіло до київських? Михайло йому-й розказав, що дівчата його не цікавлять, бо одружений, а їде добиватись медалі.
— Діло стоюще,— сказав на те шофер.— Мусять дати, аякже.
І Михайло одразу ж повірив, що повернеться додому з третьою медаллю.
Київ оглушив його й закрутив, стільки було люду на вулицях. Останній раз був тут ще під час війни, коли повертався з шпиталю додому, так тоді було зовсім не те. Вулиці майже порожні, й будники через один висадженими вікнами світили. А пройшовся Хрещатиком, то й зовсім стало незатишно: це ж скільки треба рук робочих, щоб отаку руїну підняти! А тепер наче в інше місто потрапив: всі будинки підлатані, і Хрещатик розчищений. А народу, народу! "Як тут люди й живуть?" — дивувався. Дивувався, не гадаючи, що мине двадцять п’ять літ — і він сам переїде до Києва. До сина, що одержить тут роботу й квартиру.