— Королево, — Геральт кашлянув. — Ти, мабуть, завдала собі чимало праці, учившись, аби знати, що кодекс і присяга забороняють мені навіть вимовляти цю назву, не кажучи вже про те, щоби про неї дискутувати.
Каланте раптово зупинила гойдалку, вривши в землю каблука.
— Троє, щонайбільше четверо з десяти, — сказала, киваючи головою у вдаваній задумі. — Гостра селекція, дуже гостра, сказала б я, причому на кожному етапі. Спершу Вибір, потім Випробування. А потім Зміни. Скільки підлітків дістає врешті медальйони та срібні мечі? Один із десяти? Один із двадцяти?
Відьми́н мовчав.
— Я довго розмірковала про це, — вела далі Каланте, вже без усмішки. — І дійшла висновку, що селекція дітей на етапі Вибору має зникоме значення. Яка ж, урешті, різниця, Геральте, що за дитина помре чи збожеволіє, нафарширована наркотиками? Яка різниця, чий мозок розірветься від марення, чиї очі луснуть і витечуть, замість стати очима кота? Яка різниця, чи у власній крові та блювотинні сконає дитина справді вказана приреченням, чи зовсім випадкова дитина? Дай мені відповідь.
Відьми́н сплів руки на грудях, щоби стримати їх тремтіння.
— Нащо? — спитав. — Ти сподіваєшся відповіді?
— Дійсно, не сподіваюся, — королева знову посміхнулася. — Ти, як завше, робиш безпомильні висновки. Хто знає, може, я, навіть не сподіваючись відповіді, ласкаво зволила б витратити трохи часу, щоб почути твої добровільні та щирі слова? Слова, які, хтозна, ти, може, зволив би з себе витиснути, а разом із ними те, що гнітить твою душу? Але, як ні, то що вдієш? Берімося за справу, треба дати матеріал казкарям. Ходімо вибирати дитину, відьми́не.
— Каланте, — сказав він, дивлячись їй у вічі. — Не варто перейматися казкарями, якщо забракне їм матеріалу, то й так щось вигадають. А хоч би й мали справжній матеріал, то й так його перекрутять. Як ти слушно зауважила, це не казка, а життя. Недобре й зле. А тому, до холери та зарази, переживімо його настільки пристойно й добре, наскільки зуміємо. Обмежимо кількість завданої іншим кривди до необхідного мінімуму. В казці, звісно, королева мусить благати відьми́на, а відьми́н вимагати свого й тупотіти ногами. В житті королева може просто сказати: "Не забирай дитину, прошу". А відьми́н відповість: "Якщо просиш, не заберу". І поїде собі в напрямку призахідного сонця. Чистісіньке життя. Але за таке закінчення казкар не дістав би від слухачів ані грошика, щонайбільше копняка в зад. Бо це нудно.
Каланте перестала посміхатися, в її очах змигнуло щось таке, що він уже колись бачив.
— Що це означає? — засичала вона.
— Не ходімо околяса, Каланте. Ти знаєш, що я маю на увазі. Як приїхав сюди, так від'їду. Мушу вибирати дитину? А нащо вона мені? Ти думаєш, це так для мене важливо? Що я їхав сюди, до Цинтри, гнаний заміром відібрати в тебе внука? Ні, Каланте. Можливо, я хотів глянути на цю дитину, глянути в очі приреченню… Я й сам не знаю… Але не бійся. Я не заберу дитини, достатньо попросити про це.
Каланте зірвалася з лавки, в її очах розгорівся зелений вогонь.
— Просити? — люто зашипіла. — В тебе? Боятися? Я мала б тебе боятися, клятий чаклуне? Ти зважуєшся кидати мені в обличчя свій принизливий жаль? Дурити мене своїм співчуттям? Закидати мені боягузтво, піддавати сумніву мою волю? Моя довіра тебе роззухвалила. Стережись!
Відьми́н вирішив не знизувати плечима, прийшовши до висновку, що безпечніше буде стати навколішки і схилити голову. Не помилився.
— Ну, — сичала Каланте, стоячи над ним. Руки мала опущені, долоні затиснуті в кулаки, наїжачені перснями. — Ну нарешті. Це правильна позиція. З такої позиції слід відповідати королеві, якщо королева поставить тобі питання. А якщо це буде не питання, а наказ, ти ще нижче схилиш голову і підеш його виконувати, не зволікаючи й хвилі. Зрозумів?
— Так, королево.
— Пречудово. Встань.
Встав. Глянула на нього, закусила губи.
— Тебе дуже образив мій вибух? Я про форму, не про зміст.
— Не дуже.
— Добре. Я постараюся більше не вибухати. А отож, як я казала, там у рові грається десятеро дітей. Вибереш одну дитину, що здасться тобі найвідповіднішою, забереш, і, на богів, перетвориш на відьми́на, бо така воля приречення. А якщо не приречення, то знай, що така моя воля.
Він глянув їй у очі, низько схилився.
— Королево, — сказав. — Шість років тому я довів тобі, що є речі сильніші за королівську волю. На богів, якщо вони існують, доведу це тобі ще раз. Ти не змусиш мене робити вибір, якого я не хочу робити. Вибач за форму, не за зміст.
— Під моїм замком глибокі льохи. Перестерігаю, — ще хвилина, ще слово, і згниєш у них.
— Жоден із дітей, які граються в рові, не годиться на відьми́на, — повільно сказав він. — І серед них немає сина Паветти.
Каланте примружила очі. Він навіть не здригнувся.
— Ходи, — сказала врешті, обертаючись на місці.
Він пішов за нею між ряди розквітлих кущів, між клумби і живоплоти. Королева ввійшла до ажурної альтанки. Там стояли чотири великі плетені з лози крісла, що оточували малахітовий стіл. На його поверхні, укритій жилками, підтримуваній чотирма грифонами, стояв жбан і два срібні кубки.
— Сідай. І налий.
Припила до нього, різко, солідно, по-чоловічому. Він одповів тим самим, не сідаючи.
— Сідай, — повторила. — Я хочу порозмовляти.
— Слухаю.
— Звідки ти знав, що серед тих дітей немає сина Паветти?
— Я не знав, — Геральт вирішив бути щирим. — Сказав навмання.
— Ага. Я могла здогадатися. А те, що жоден із них не годиться на відьми́на? Це правда? І як ти міг це встановити? За допомогою магії?
— Каланте, — тихо сказав він. — Я не мусив ні встановлювати це, ні перевіряти. Те, що ти казала раніше, було чистісінькою правдою. Кожна дитина годиться. Вирішальною є селекція. Пізніше.
— На богів моря, як каже мій завше відсутній дружина! — засміялася вона. — То це все неправда? Увесь цей Закон Несподіванки? Легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і здогадувалася! Це гра! Гра з випадком, розвага з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Геральте.
— Я знаю.
— Гра з чиїмсь програшем. Нащо, скажи, змушувати батьків чи опікунів до таких тяжких і болісних присяг? Нащо відбирати у них дітей? Адже довкола повно таких, яких відбирати не треба. По дорогах блукають цілі ватаги бездомних і сиріт. У кожному селі можна дешево купити дитину, на переднівку кожен кметь охоче продасть, бо що йому там, одразу змайструє іншу. То чому? Чому ти змусив Дуні, Паветту й мене присягати? Чому ти з'являєшся тут рівно через шість років після народження дитини? І чому, до холери, не хочеш її, чому кажеш, що це для тебе не важливо?