— Я не маю права, Геральте…
— Каланте?
— Звичайно. Ти ж не дурив себе думкою, що вона так легко віддасть тобі дитину? Ти ж з нею знайомий. Це залізна жінка. Скажу тобі щось, чого не повинен казати, сподіваючись, що ти зрозумієш. Розраховую, що ти не викажеш мене їй.
— Кажи.
— Коли дитина народилася, шість років тому, вона мене покликала та наказала, щоб я знайшов тебе і вбив.
— Ти відмовився.
— Каланте не відмовляють, — повагом сказав Мишовур, дивлячись йому просто в вічі. — Я вже лаштувався рушати в дорогу, коли вона покликала мене знову. І скасувала наказ, не пояснивши й словом. Коли розмовлятимеш із нею, будь обережним.
— Буду. Мишовуре, скажи, як це трапилося з Дуні та Паветтою?
— Пливли зі Скелліге до Цинтри. Несподівано почався шторм. Від корабля навіть тріски не зосталося. Геральте… Те, що дитини не було тоді з ними, — це пекельно дивна річ. Незбагненна. Мали забрати на корабель, а в останню мить не забрали. Ніхто не знає, що було причиною. Паветта ніколи не розлучалася з…
— Як Каланте витримала це?
— А як ти гадаєш?
— Розумію.
Галасуючи, немов банда гоблінів, хлопці видерлися нагору і промчали мимо них. Геральт помітив, що близько до початку рухливої зграї біжить дівчинка, така ж худа і криклива, як хлопці, тільки маяла за нею ясна коса. З диким виттям громадка знову сипонула вниз, уривистим узбіччям рову, при цьому принаймні половина, в тому числі й дівчинка, з'їхали на сідничках. Найменший, що все не міг наздогнати, перевернувся, покотився, вже внизу голосно розплакався, стискаючи розбите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи та насміхаючись, а тоді побігли далі. Дівчинка вклякла біля малюка, обняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личку пил і бруд.
— Ходімо, Геральте. Королева чекає.
— Ходімо, Мишовуре.
Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, підвішеній на ланцюгах на конарі величезної липи. Здавалося, що дрімає, але цьому суперечив короткий рух ноги, що час від часу наново розгойдував лавку. З нею було три молоді жінки. Одна сиділа на траві біля гойдалки, її розстелена сукня біліла на зеленому, наче снігова латка. Дві інші, неподалік, щебетали, обережно розгортаючи гілки малинових кущів.
— Пані, — Мишовур поклонився.
Королева підняла голову. Геральт опустився на коліно.
— Відьми́н, — сухо сказала вона.
Як і раніше, прикрашала себе смарагдами, що пасували до кольору сукні. І до кольору очей. Як і раніше, носила вузький золотий обруч на попелясто-сірому волоссі. Але долоні, які він пам'ятав білими і вузькими, були вже не такими вузькими. Поповнішала.
— Вітаю тебе, Каланте з Цинтри.
— Доброго дня, Геральте з Ривії. Встань. Я чекала тебе. Мишовуре, приятелю, відведи панночок до замку.
— Слухаюсь, королево.
Вони залишилися самі.
— Шість років, — без посмішки озвалася Каланте. — Ти напрочуд пунктуальний, відьми́не.
Він промовчав.
— Бували хвилини, та що там, бували роки, коли я тішила себе оманою, що ти забув. Чи, хоча б, що якісь інші причини не дозволять тобі приїхати. Ні, я загалом не бажала тобі нещастя, але ж мусила взяти до уваги не надто безпечний характер твоєї професії. Кажуть, що смерть іде за тобою слідом, крок у крок, Геральте з Ривії, але ти ніколи не озираєшся назад. А пізніше… Коли Паветта… Ти вже знаєш?
— Знаю, — Геральт схилив голову. — Співчуваю тобі від усього серця.
— Ні, — перебила вона. — Це було давно. Як бачиш, я вже не ношу жалоби. Носила достатньо довго. Паветта і Дуні. Приречені одне одному. До кінця. І як же тут не вірити в силу приречення?
Обоє мовчали. Каланте ворухнула ногою, знову розгойдала лавку.
— І от відьми́н повернувся після шести домовлених літ, — повільно мовила вона, а на її вустах розквітла дивна посмішка. — Повернувся і зажадав виконання присяги. Як ти думаєш, Геральте, мабуть, так розповідатимуть про нашу зустріч казкарі, коли мине сто літ? Я гадаю, що саме так. Тільки що, напевно, прикрасять розповідь, ударять у чулі струни, заграють на емоціях. Так, вони це вміють. Можу собі таке уявити. Прошу, послухай. І рік жорстокий відьми́н: "Сповни обітницю, королево, або впаде на тебе прокляття". А королева, залившись слізьми, впала перед відьми́ном навколішки, благаючи: "Милосердя! Не забирай у мене цієї дитини! Бо тільки вона єдина мені зосталась!"
— Каланте…
— Не перебивай мене, — різко сказала вона. — Я розповідаю казку, чи ти не помітив? Слухай далі. Злий, жорстокий відьми́н затупотів ногами, замахав руками і крикнув: "Бережись, віроломна, бережись помсти долі. Якщо не дотримаєш присяги, не обмине тебе кара". А королева відповіла:
"Добре, відьми́не. Нехай буде так, як захоче доля. Он там, глянь, грається десятеро дітей. Якщо вгадаєш, котре з них приречене тобі, забереш із собою, а мене залишиш із розбитим серцем".
Відьми́н мовчав.
— У казці, — посмішка Каланте ставала все неприємнішою, — королева, наскільки я собі уявляю, дозволила б відьми́нові вгадувати тричі. Але ми не в казці, Геральте. Нас троє, — ти, я і наша проблема. І наше приречення. Це не казка, це життя. Недобре, зле, тяжке, таке, що не щадить нам помилок, кривди, жалю, розчарувань і нещастя, нікому не щадить, ні відьми́нам, ні королевам. І тому, Геральте з Ривії, ти вгадуватимеш лише раз.
Відьми́н далі мовчав.
— Лише один-єдиний раз, — сказала Каланте. — Але, як я вже казала, це не казка, а життя, яке ми самі мусимо заповнити хвилинами щастя, бо на долю і її посмішки розраховувати, сам знаєш, марно. Тому, незалежно від результатів здогаду, ти не підеш звідси ні з чим. Забереш одну дитину. Ту, на яку впаде твій вибір. Дитину, з якої зробиш відьми́на. Якщо ця дитина витримає Випробування Травами, ясна річ.
Геральт різко здійняв голову. Королева посміхнулася. Він знав цю усмішку, негарну й злу, зневажливу, бо не приховувала робленості.
— Ти здивувався, — констатувала вона. — Що ж, я трохи підучилася. Оскільки дитина Паветти має шанси стати відьми́ном, я завдала собі цю працю. Однак мої джерела, Геральте, нічого не кажуть про те, скільки дітей з десяти витримує Випробування Травами. Ти не хотів би задовольнити мою цікавість у цьому питанні?