Він мовчав. Каланте покивала головою.
— Не відповідаєш, — сказала, відхилившись на спинку крісла. — Задумаймось над причиною твого мовчання. Логіка є матір'ю всякого знання. А що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьми́на, який шукає приречення, схованого у дивному та сумнівному Законі Несподіванки. Відьми́н знаходить це приречення. І зненацька відмовляється від нього. Не хоче, як твердить, Дитини Несподіванки. Обличчя в нього кам'яне, а в голосі лід та метал. Думає, що королева, — жінка, що не кажи, — дозволить себе ошукати, обманути полудою твердої мужності. Ні, Геральте, я тебе не пощаджу. Знаю, чому ти відмовляєшся вибрати дитину. Відмовляєшся, бо не віриш у приречення. Бо ти не впевнений. А коли ти не впевнений…, тоді починаєш боятися. Так, Геральте. Те, що тобою керує, — це страх. Ти боїшся. Запереч.
Він повільно поставив кубок на стіл. Повільно, щоб брязканням скла об малахіт не видати тремтіння руки, якого не міг стримати.
— Ти не заперечуєш?
— Ні.
Вона швидко перегнулася, вхопила його руку. Сильно.
— Ти виграв у моїх очах, — сказала. І посміхнулася. То була гарна усмішка. Мимоволі, цілком мимоволі він відповів усмішкою.
— Як ти про це здогадалася, Каланте?
— Я не здогадалася, — вона не випустила його руки. — Сказала навмання.
Вони одночасно засміялися. Потім мовчки сиділи серед зелені та запаху черемхи, серед тепла і бриніння бджіл.
— Геральте?
— Так, Каланте?
— Ти не віриш у приречення?
— Не знаю, чи я у щось вірю. А що ж до приречення… Боюся, що його не досить. Потрібне щось більше.
— Я мушу про дещо тебе запитати. А як було з тобою? Адже ж ти сам, начебто, був Несподіванкою. Мишовур твердить…
— Ні, Каланте. Мишовур мав на гадці щось цілковито інше. Мишовур… Він, мабуть, знає. Але вживає цей зручний міф, коли це йому зручно. Це неправда, наче я той, кого застали вдома, хоча не сподівалися. Неправда, наче я саме тому став відьми́ном. Я звичайний підкидьок, Каланте. Небажаний байстрюк однієї жінки, якої не пам'ятаю. Але знаю, хто вона.
Королева проникливо глянула на нього, але відьми́н не продовжував.
— А всі перекази про Закон Несподіванки — легенди?
— Всі. Випадок складно назвати приреченням.
— Але ви, відьми́ни, не перестаєте шукати?
— Не перестаємо. Та це не має сенсу. Ніщо не має сенсу.
— Ви вірите, що Дитина Приречення пройде випробування без ризику?
— Ми віримо, що така дитина не потребуватиме випробування.
— Одне питання, Геральте. Доволі особисте. Можна?
Він кивнув головою.
— Як відомо, найкращий спосіб передати спадкові риси — природний. Ти пройшов Випробування і вижив. Якщо для тебе важливою є дитина, що має особливі властивості та опірність… Чому ти не знайдеш жінки, яка… Я неделікатна, так? Але, здається, відгадала?
— Як завжди, — сумно посміхнувся він, — ти робиш безпомильні висновки, Каланте. Ти, звісно, вгадала. Те, про що ти кажеш, для мене недосяжне.
— Вибач, — сказала, а посмішка зникла з її обличчя. — Що ж, це по-людськи.
— Це не по-людськи.
— Ах… Отож, жоден відьми́н…
— Жоден. Випробування Травами, Каланте, жахливе. А те, що з хлопцями відбувається під час Змін, є ще гіршим. І необоротним.
— Тільки не розчулюйся, — дещо тихіше сказала вона. — Це тобі не личить. Несуттєво, що з тобою робили. Я бачу результат. Як на мій смак, цілком задовільний. Коли б я могла припустити, що дитина Паветти стане колись схожою на тебе, то не вагалася б ні хвилини.
— Ризик надто великий, — швидко сказав він. — Як ти й казала. Виживає не більше чотирьох із десяти.
— До лиха, хіба ж тільки Випробування Травами є ризикованим? Хіба лише майбутні відьми́ни ризикують? Життя повне ризику, в житті, Геральте, теж іде селекція. Її здійснюють нещасливий випадок, хвороба, війна. Протиставитися долі, — це може бути таким самим ризиком, як віддатися в її руки. Геральте… Я б тобі віддала цю дитину. Але… Я теж боюся.
— Я не забрав би дитину. Не міг би взяти на себе відповідальності. Не згодився б обтяжувати нею тебе. Не хотів би, щоб ця дитина згадувала тебе колись так… Як я…
— Ти ненавидиш цю жінку, Геральте?
— Мою матір? Ні, Каланте. Здогадуюсь, що вона стояла перед вибором… Може, не мала вибору? Ні, мала, адже ж знаєш, достатньо відповідного заклинання чи еліксиру… Вибір. Вибір, який треба шанувати, бо це святе і безсумнівне право кожної жінки. Емоції не відіграють тут жодної ролі. Вона мала безсумнівне право прийняти рішення і прийняла його. Але думаю, що зустріч із нею, міна, яку б вона тоді зробила… Це дало б мені щось на кшталт нездорової приємності, якщо розумієш, про що я.
— Я чудово розумію, про що ти кажеш, — усміхнулася вона. — Але маєш невеликі шанси на таку приємність. Я неспроможна оцінити твій вік, відьми́не, але припускаю, що ти значно старший, ніж виглядаєш. Тому ця жінка…
— Ця жінка, — холодно перебив він, — напевне виглядає тепер значно молодшою від мене.
— Чародійка?
— Так.
— Цікаво. Я думала, що чародійки не можуть…
— Вона, мабуть, теж так думала.
— Напевно. Але ти маєш рацію, не дискутуймо про право жінки на рішення, це питання поза дискусією. Повернімося до нашої проблеми. Ти не забереш дитини? Остаточно?
— Остаточно.
— А якщо… Якщо приречення — це не лише міф? Якщо воно існує насправді, то чи не виникне побоювання, що може помститися?
— Якщо помститься, то мені, — спокійно відповів він. — Це я виступаю проти нього. Натомість ти виконала свою частину зобов'язання. Якщо ж приречення не є легендою, то я мусив би серед запропонованих тобою дітей вибрати саме ту дитину, що потрібно. Адже серед цих дітей є дитина Паветти?
— Є, — Каланте повільно кивнула головою. — Ти хочеш її побачити? Хочеш глянути в очі приреченню?
— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся своїх прав на цього хлопця. Не хочу дивитися у вічі приреченню, бо не вірю в нього. Бо знаю, — щоби злучити двох людей, самого приречення не досить. Потрібне щось більше, ніж приречення. Я сміюся з такого приречення, не йтиму за ним, немов ведений за руку сліпець, безтямний і наївний. Це моє остаточне рішення, Каланте з Цинтри.
Королева встала. Посміхнулася. Він не міг одгадати, що приховує ця посмішка.