Мазепа

Сторінка 12 з 17

Сосюра Володимир

Давно, давно… Дочка у неї,
Смуглява Мотря… Чи ж його?..
Ах, ніч! Та ніч у зір інеї
І щастя повного вогонь!..

Минулих днів далекі тіні
Ніяк не тонуть в років млі…
Те щастя — айстри в дні осінні,
Що запізнились на землі.

А серце ниє… В вухах дзвін,
Мов од копит, що б'ють нестримно.
І на душі так дико й димно…
Хрещений батько Мотрі він.

Знов, як раніш, всі в зорях ночі,
Останні, може, у житті…
Йому все сняться владні очі,
Мотрони очі золоті…

А роки мчать кудись шалено,
За силуетом силует…
Він кличе Палія Семена.
І от шумить уже бенкет…
Зір Палія за мури лине…
А брови — крил орлиних змах…
Сидить вся в золоті старшина.
В багрянім бархаті, в шовках…
Палій між нею, наче цвях:
"Тут зрадою і кров'ю віє".
Думок не глушить чарок дзвін.
За те, що любить він Росію,
Його не люблять, знає він.
"Росія — щит наш од негод.
Незборний з нею наш народ.
А од старшини лиш халепа".
Так дума він… І, як сова,
На нього дивиться Мазепа
Й вина у чарку підлива.
Він з Палія не зводить віч,
У них щось темне і вороже.
Він сивий весь, як та, що в ніч
Літа, а вдень літать не може.
Одного помаху руки
Було достатньо і немало.
На знак цей дужі сердюки
Біля Семена грізно стали…

"В'яжіть його!" І от Палій
У путах весь, блідий, блідий…
"Невже кінець?.. От так халепа!.."
"Він зрадник!" — вигукнув Мазепа.

XVI

Туман у серці і кругом,
Як дим мутний на полі бою…
Стоїть Палій перед Петром.
Горять докором і журбою
Семена очі… В них любов
Злилася з гнівом невимовним,
Що то спахне, то згасне знов…
Стоїть перед Петром безмовним
Семен… Вкраїни береги
Далеко десь одтуманіли…
"Дай сил мені, о краю милий!"
Але залізом ланцюги, —
Яка ганьба, і мука, й жах! —
Глузливо дзвонять на ногах…

Тюрма… Далеко ще до ранку.
Ось перервав Петро мовчанку.
"Так це така любов твоя!..
На милість не зміню я гнів!..
Мазепі тільки й вірю я,
Найкращому з моїх братів…"
Петро на ліжкові сидів,
А вищий був за Палія.
"Тобі прощенія не знать.
Готуйсь до кари, сучий сину!
Хотів навіки одірвать
Ти від Росії Україну…
Загинеш ти, як хижий звір!" —
Не давши вимовить і слова,
Петро, од люті весь багровий,
Пішов. І от його нема.
Кайдани… Туга і тюрма…
Крізь грати зір огні вишневі,
Як скорбні думи Палієві…
"Там сонце світить на ріллю,
На квіти і людей обличчя…
Я Україну так люблю,
Її простори бунтівничі,
Її тополі і зірки…
О, краю мій, моє ти небо!
Якби я довгі жив віки,
Не надивився б я на тебе!..
Я все дивився б на траву,
Що переливно вітер хилить…
Для тебе тільки я й живу,
Моя ти Україно мила!
Хоч перед смертю надивлюсь
На тебе, краю мій коханий,
Душі очима, мила Русь,
Мій Київ, сонцем осіянний!
Ти, в синь здіймаючи свій спів,
На зло ворожої стихії
Став матір'ю всіх городів
Непереможної Росії.
Хай славою синів жива
Не ображається Москва,
Чий крок в світах гримить залізно,
Щоб славить у віках вітчизну.

У дружбі, наче сталь єдина,
Живуть Росія й Україна.
Вони — це слави світла рать,
Що стереже простори милі,
І вже ніякій в світі силі
Єднання їх не розірвать.
Не раз вони в вітрах загину
Лили червонеє вино…
Тому й люблю тебе, Вкраїно,
Що ти й Росія — це одно!"
І ці думки у тьмі й тиші,
Як пісня, ллються із душі.

XVII

Палій на каторзі. Несила
Йому дивитись на сніги.
І м'ясо до кісток проїли
Йому іржаві ланцюги.
Поміж дерев виття звірине,
Сичить поземка, як змія…
А десь далеко Україна
Садами кличе Палія,
Там, де зеленою юрбою
Тополі зводяться увись,
І над Дніпровою водою
Крильми дві чайки обнялись…

В його хатині стогне лихо.
Там тільки сльози й тишина…
І у зажурі Паліїха
Сидить край синього вікна.

До бою твоє серце звичне,
Але чому ти був такий,
Петром брутально і цинічно
Утилізований, Палій?..
З релігії, неначе з водки,
Ти кату ноги цілував…
Не міг ти бути Полуботком,
Що за Вкраїну кров пролляв.
Віддав за неї серце щире,
Та не пішов на чорну гру,
Й під гострим вилиском сокири
Не покорився він Петру.

За те, що грав ти і програвся,
Бо виграв лиш Петро лихий,
А ти у монастир подався
Свої замолювать гріхи.
Чи ж замолив? Бо Україну,
Не ту Вкраїну бачив ти.
Од мрій твоїх, козачий сину,
Лишилися одні хрести.

XVIII

Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу — гнів…
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козаків.

Вони в болоті там втопають,
Ллючи в Неву і піт, і кров,
І на кістках їх виростають
Гранітні велетні будов…

Петру ж все мало… Ще, Мазепо!
Все ще і ще… Прокляте "ще"
Терзає серце без потреби,
І серце, як вогонь, пече…
І йдуть на північ діти півдня
Й своє офірують життя,
Ідуть під спів прощальний півня
Без вороття, без вороття…

"Ну, як йому заткнути пельку?" —
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки —
І вже назад не поверта.

XIX

А небо дихає грозою
Над синім вилиском штика…
То Карл Дванадцятий до бою
Петра з фіордів заклика.

Відважний лицар опівночі
Полки хоробрі ізбирав…
Петро ж іти туди не хоче,
І швед рушає не Петра…

Та не шляхом Наполеона
Йде завойовник молодий…
Зіткнулися в грозі два трона…
Хто переможе?.. Буде бій!..

І не один. Вкраїна сниться,
Вікінгу сниться вся в садах…
Мазепа жде його, і криця —
Петро розсиплеться у прах.

Лиш треба здвоєно ударить
Його у точку, ще й одну!..
І загудуть кругом пожари,
І шведи виграють війну.