Мазепа

Сторінка 11 з 17

Сосюра Володимир

І гетьман в сад, що все зітхає,
Мотрону на руках поніс.
Несе, а горе скалить ікла,
І серце крає меч біди…
Ось Мотря вирвалась і зникла
З очей, неначе назавжди.

Вона гарячим вітром степу
Помчала й зникла у кущах.
І наче зорі, у Мазепи
Мотрони очі у очах…

В тиші палат журба безкрая,
Десь плаче Мотря, вся в сльозах…
А Кочубеїха благає
Свого татарина, на жах
Йому й собі, — вся гнів і крик, —
За Мотрю, зганьблену навік,
І потай дума сумовито:
"І за мою любов розбиту,
За все Мазепі відплати!"

КОЧУБЕЇХА

Втекти від нас! Його це чари!
Як серце рветься од тривог!
Ніколи їм не були в парі,
Цього не хочуть церква й бог.

Як не блага він, не ворожить,
Закляттям загубивши лік,
Та за дружину буть не може
Йому хрещениця повік.
Та ще він зрадник. Чорні мрії
В душі од всіх охороня
І проти матері-Росії
Готує тайно повстання.

Я знаю все. Пиши Петрові,
Пиши, покіль ми ще живі,
А то настануть дні грозові,
І ми потонемо в крові…

Й хтозна, чи виринемо потім,
Бо вся Вкраїна — збройний стан.
Буть швидко вибуху. Це — злодій,
Це супостат, а не гетьман.

Петрові будем ми в пригоді,
Й він не забуде нас. Пиши.
І пише Кочубей: "…він злодій…"
Лиш Мотря плаче у тиші…

XIV

Кто при звездах и при луне
Так поздно скачет на коне?
О. Пушкін

У сяйві зоряних огнів
Кого це кінь шаленим скоком
Несе на північ, в даль степів?..
Це красень Іскра, що любив
Над зорі Мотрю синьооку
І тільки нею в мріях жив.
Він нею жив. Ночей немало
Не спав од дум, що, як ріка,
Йому всю душу заливали…
А Мотря тільки кепкувала
З закоханого юнака.
Хоч трохи, може, й жалкувала.
Та що ж, знать, бог так захотів,
Що чорні брови проміняла
Вона на злами сивих брів,
І гетьмана рабою стала.
Як жар, у жилах юна кров…
Летить козак удаль досвітну…
Його ненависть і любов
Женуть на північ непривітну…
Так. Перед ним мета одна,
Це — жало видерти зміїне
З зрадливих уст! Не знають сна
В нім лють на гетьмана страшна
Й любов до Мотрі й України.
Біжить назустріч далина,
Що ледь світає над землею…
А серце сеє — журби мара…
Летить з доносом Кочубея
Полковник Іскра до Петра.

Цар не повірив в діло злеє,
Не скинув ще довіри пут.
Віддав він Іскру й Кочубея
Мазепі на суворий суд.

І от. Шумить майдан широкий
Од розхвильованих людей…
А біля плахи сумноокий
В сорочці довгій Кочубей.
Усе в зловісних фарбах тоне,
Для нього даль вже нежива…
І коло ніг його холоне
Кривава Іскри голова.

Кат одрубав її… На жертву
Пішов юнак, а міг би жить…
І очі холодно і мертво
В холодну дивляться блакить…

Над батьком Мотрі небо хмуре…
Дочка десь плаче у юрбі,
І, наче траурна бандура,
Ридають далі голубі…

Так світло й легко над землею,
А на землі в сльозах любов.
І на сорочці Кочубея
Горить багряно Іскри кров…

"Держіть її! Держіть!" Юрбою,
Немов потоком, хтось пливе…
Обличчя, наче неживе,
І очі з чорною журбою

У простір дивляться… "Держіть!"
То Кочубеїха… Не в силі
Страшного горя пережить.
За грані волі в ній, як хвилі,
Душі розхлюпалась блакить…
"Держіть її!.. Держіть!.. Держіть!.."

Любило так це серце щире…
Кому ж його любов жива?
На шию впав удар сокири,
І покотилась голова
По ешафоту і землею…

Красиві зайві тут слова.
Така вже доля Кочубея…
Там десь прозорий хорів спів…
А він лежить, мов небо лине…
Він теж по-своєму любив
Свою нещасну Україну.

А Кочубеїха! Вона
З наказу гетьмана Мазепи
Худа, розпатлана й страшна
Мчить за конем широким степом…
Вона біжить, а кінь — все швидше
З хвостом нап'ятим, як струна,
Летить, копитом б'є в обличчя
Нещасну страдницю… Одна
В широкім і безжальнім полі
На жертву і коневі й долі
Катами віддана вона.

Ремні їй вгризлись туго в руки.
Вона ж не розуміє муки,
Співає щось і об грудки
Грудьми все б'ється…
Тіло рветься,
Земля оголює кістки
Од м'яса їй… Вона ж сміється…
Аж доки… Доки лиш кістяк
Пропав, де в житі квітне мак.
У хмарку місяць загорнувся,
В траву лив сльози золоті…
А кінь додому повернувся
З ремня огризком на хвості…

Так важко дихав чорногривий,
Неначе гору поборов…
І довго конюх буркітливий
Стирав з хвоста засохлу кров.

XV

Іще в Січі, о даль моя,
Ховаючи таємні мрії,
Йван зненавидив Палія
За те, що він любив Росію.
А скільки в нім таємних мрій,
Що він беріг в ім'я любові
До України, боже мій!
Тепер полковником Палій
На правім березі Дніпровім.

"Літа, літа… Промчали ви…
Невже рабом і я загину?"…
А довгі руки із Москви
Все обіймають Україну…

"Ні, лобом не розбить бетону
Й сказать, де наші, де чужі,
Коли стрілецькі гарнізони
У кожнім місті, як ножі!.."

Так думав він, а кінь копитом
Простори рве і землю б'є
Під вітром злякано-сердитим…
Земля моя, життя моє!

Іван Степанович старіє,
Для нього це не новина.
Його волосся й давні мрії
Вже вкрила років сивина…

"Ах, той Палій!.. Палій, Паліє!
Тобі дорога вся ясна.
Мені ж…" І гетьман шаленіє,
А в серці ненависть одна.
В його очах горить багряно
Якийсь огонь… "Пора, пора!.."
А кінь летить у морі трав,
Нема кінця і краю степу.
Од мрій не звільниться Мазепа…
Він Кочубеїху згадав…
В траві копита б'ють не лунко,
Земля вже скоро буде в тьмі…
Згадав Мазепа поцілунки
І шепіт пристрасний у тьмі…

"Як сяє місяць!.. Скрізь так тихо…
І так шумить гаряча кров… —
Йому шепоче молодиха. —

Од всіх ховаєм ми любов.
Це — гріх, мій гетьмане коханий,
Це гріх великий, о повір! —
Шепочуть повні губи п'яно:
— Мій сивоусий богатир!.."