Затулює очі руками, падає в фотель і плаче, як дитина, він — царський офіцер, та ще драгунського полку, а до того потомственний дворянин.
Почуває себе грішним, ненавидить світлійшого і всіх генералів і самого царя-антихриста.
"До чорта їх!" — вихоплюється йому з уст.
"Гієни, озвірюють безвинний народ, і Бог дивиться на те..."
Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони.
"Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда!"
З сильнішим вітром ще сильніше спалахнула заграва і в її блисках оживилося бліде обличчя Мотрі... "Оживає?"
І йому зробилося страшно. Не може підвести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з тою тічнею вовків, прощення просити за тих, що лежать порізані, помордовані, що шкваряться на вуглях, як м'ясо смажене їх світлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї мерзенної гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?.. І годинник стоїть... А там все ще мордують людей. Виволікають їх із закутин міських, з пивниць, з-під звалищ, з-під жужелиці, і ріжуть, як худобину, людоїди! Кому того треба? Защо? По що?
Плутаються гадки... Бачить свій батьківський двір, ікони з вічними лампками, батька, що читає Святе Письмо, матір, що постить, сповідається кожного свята і неділі. Пригадує собі, як вчила його заповітів Божих, і прощення, і милосердя, і нараз — він цілий у крові, як тигр, і весь у багні, як свиня.
Іменно — як свиня!..
Соромиться самого себе.
Як же він представ би на судищі Господнім, коли б його влучила була нині яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хіба те, що не один він винуватий і що не один кається своїх Каїнових учинків. Є їх чимало. Так усі вони, усі, ніщо супроти царя, царя з Божої волі і з Божої ласки.
"А я ж вам вільну волю дав",— скаже Господь.
"Але ж і цар з Божої волі",— відповість, не придумає ніяк, як йому це все звести докупи.
Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихоманці.
(Коли ж цей фершал прийде?)
Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батурині, котрого завтра не буде,— останеться тільки руїна, велика купа вугілля, кісток і стерва... Гидко!
(Чому ж той фершал не йде?)
Наслухує, але чує тільки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город.
Не бачити, не чути, забути!
Але як?
І знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрібні діточі пальці складає, щоб хрестився по закону, як пильно вважає, щоб він не перекрутив якого слова в "Отченаші", або у "Вірую", бо це гріх, дуже великий гріх!..
А людей різати не гріх?!
Свиня — іменно: свиня!
Зачиняє вікна і двері, щоб не чути виску.
Ага!.. Мабуть, і мерців розбудив цей крик, і вони перевертаються в гробах...
Пригадується йому одна мерзотна картина. Як перебігав через кладбище, побачив солдатів, що перевертали гроби. Добували трухлі домовини, підносили порохнові віка і з мерців здирали коралі, перстені, золотом перетикані пояси...
І тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сідаючи до страви, зараз-таки, ще нині.
Соромно, гидко! Свиня! І, як побачив це, не втерпів, стріляв в труподерів. Уявляв собі, що у шакалів стріляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерців,— нові мерці... До чого воно подібне, Боже?!
І пригадав собі ще жахливішу картину.
Зарізана дівчина лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батьків. А над нею солдат. Тримав у руці шнурок перлів і зубами розкусував одну, пробував, чи правдива... Голову відрізав, щоб не розірвати шнурка перел. Щоб не розсипались...
Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розірветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а від зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас і мовчати? Одно, що робиш,— білим снігом притрушуєш оте гидке і на всякий вислів жахливе багно...
"Білим снігом..."
І він усміхнувся гірко.
Ще сильніше повіяв вітер і ще ясніше озарила заграва цілу кімнату.
Які гарні ті шовкові обої, золочені стюки на стелі, важкі оксамитні занавіси біля вікон! Дивно, що солдати не подерли їх ще на онучі... Мабуть, для світлійшого залишили. Він гарненько пообдирає те все і, як крук, затащить до свого гнізда.
(Мало ще накрав!)
І за те, щоб багатилися світлійші, мають гинути тисячі невинних жінок і дітей.
До чого воно подібне? Чому хто не скаже їм ув очі, що вони не люди? Чому він не кине шаблі цареві під ноги, бо це не цар, а звір, "урод", гидкіший від усіх тих "уродів", які він стягає з цілої Росії і маринує у спирті, у своїй кунсткамері. На саму гадку про можливість такого моменту кров стинається у жилах. Бачить того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий,— не от миру сего. Все нишкне, мертвіє й маліє перед ним, він — цар!..
"Творю державний народ,— каже, мов грім гримить,— будую нову Росію. Без болю не родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!"
І офіцер кулиться в гетьманському фотелі, ноги йому ще гірше трясуться, очей підвести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус...
Чує шурхіт якийсь... Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба.
І він відносить утомлені повіки.
Перед ним не цар, лиш очі, не очі, вікна у якийсь інший світ... Чиї вони ті предивні очі? Він їх бачив колись... Коли? Де?.. Де?..
І пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні, вчорашні, чимраз далі в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть у тій самій кімнаті на балу, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лише одна людина і не лише там, але й на цілому світі,— Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе...