Сніг іде...
(І знову питання.)... Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж сюди, а далі сил не стало. Ледве дотягнулася до лавки...
І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине... І не кине... Тільки хвилину посидить, сил набере... (Щоб тільки в очах не було так чорно!) І в город!.. (Питання)... По що?.. (Відповідь)... Як то по що?.. Захищати його... (Питання)... Попелища і трупи?.. (Відповідь)... Хоч би й те. Вона і Батурин — одно...
Вітер регоче в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховій, дійсність і мрія, ха-ха!"
Від того сміху зимніше, ніж від холоду.
В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..
...Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач... Поранковий усміх днини, і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лише горе, широке, безкрає, як безодня, преісподня... бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і падає стрімголов...
Бе-бе-вх!
Сніг іде...
ЗНАЙШЛИ
Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.
"Жаль, що собак нема, собака носом чує".
"Солдат від собаки не гірший".
"А все-таки нюх не такий. Куди!"
"А розум?"
"Гадаєш, собака дурна?"
Балакали, як за добрих часів, і бавились снігом.
Попереду офіцер.
"Цс!" — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки.
"Ти хто?"
І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.
"Посвітіть!"
Розмотав хустку, струснув сніг: "Гум! Жінка і не з простих. Та ще нічого собі... Мабуть, не заков'язла".
Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом солдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальністю за недоторкальність особи. Знав своїх людей.
"Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш? З панів, не Матроша яка! Скотина!"
Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.
"Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору, хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю".
"Бо пані. Не Матроша. Чув?"
"Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани".
"Крук крукові не виклює ока".
Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали далі: "Дурні ми з тобою, брате".
"А тобто чому?"
"Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хохла, а нам би так укупі та, ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненької та зробити усім тим баринам-кровопивцям отак о!" — він рукою показав на горло.
Товариш зацитькував його: "Ще чого доброго збудиться і зачує".
"Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість".
"То нащо двигати трупа?"
"Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу".
"Правда. Цар трупів у спирт кладе і платить".
"За трупи?"
"І за спирт з аптеки — особливо".
"Трупів у Батурині набере нині, скільки схоче".
"Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих".
"0-соб-ли-вих".
Доходять до двора. Там ще й декілька незруйнованих кімнат.
В одній приміщують Мотрю на шкіряній канапі.
"Нічого собі",— зауважує солдат.
"Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить".
Солдати лихі, що не дали їм в місті погуляти.
"Багато того добра змарнували нині, ой багато!"
"На мене, то досить, коли б вирізати хлопів".
"І старих баб".
"Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх".
"Гріх марнувати дар божий".
"Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна".
"Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни".
На тім і вривається розмова. Але солдатам не спішно розходиться.
"Красива бариня",— мляскає товстими варгами один.
"Не для пса ковбаса!" — зауважує другий.
"Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер.— Пашол вон!"
І солдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.
Офіцер залишається сам на сам з невідомою.
Він продрог. Ходить по кімнаті, потираючи руки. "Та й погода яка. Гу-у-у!" — Підступає до годинника на магоневій комоді.
Годинник стоїть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре.
Йому хочеться, щоб годинник ішов,— відрадніше.
Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається злобно.
"От тобі і гетьманські часи".
Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться і йому робиться страшно.
"Не дихає, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма?"
Пригадує собі давно забуті казки про відьом і опирів.
Він утомлений, бо цілу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще пішов би спати, хоч би й тут на якому фотелі, і спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кінець.
Чує, що розгулялися нерви. Надивився нині на таке, що — тю! Спльовує.
"Нема нічого страшнішого, як здобувати твердиню". Має повні вуха тих вересків і стогонів, сотки очей дивляться на нього, страшним поглядом передсмертним, сотки рук чіпляються за його кафтан, за рукави, за пальці, навіть за вістря шаблі.
"Фу, чорт! Погано, противно, аж млосно".
Млоїть його від запаху крові і від смороду паленого людського м'яса — позіхає широко, безконечно, тим позіханням, що свідчить про крайнє вичерпання нервів... "Офіцер!?"...
Це слово підбадьорює його. Соромиться слабості своєї. "Це ж ізмєнніки, на них іншої кари й бути не може".
"А невже ж ізмєнніки не люди?" — відзивається слабий голосок десь із споду душі.
"Авжеж, що люди! — притакує несміло і знову позіхає, широко від вуха до вуха.
Послав по лікаря.
Чому ж він не приходить, хоч би фершал який. Може б ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрібні, білесенькі руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупів там!
Не знає чому, але хоче, щоб вона жила,— хоч вона!
І без неї стільки життя змарнували нині, стільки краси, радості, щастя. Вже досить, досить...
Якісь спомини давні, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє — кіньми розшарпують його. Не витримає.