Міністр торгівлі звертався до ремісників, щоб вони скоріше все налагодили, відкрили магазини, бо в місті сумно й негарно.
Міністр освіти обіцяв дітям, що їхній парламент незабаром поновить свою роботу, якщо вони добре візьмуться до навчання.
А префект поліції заприсягнувся, що завтра з самісінького ранку поліція буде на своїх постах.
— Поки що нічого більше ми зробити не можемо,— сказав старший міністр.— Треба почекати, поки почнуть діяти телеграф і пошта, тоді побачимо, що відбувається в усій країні та за кордоном.
— А що могло трапитись? — спитав стривожений Мацюсь, якому здалося, що все надто легко владналося. А може, сумний король його лише налякав.
— Ми не знаємо, що могло трапитись. Нічого не знаємо.
Другого дня все було гаразд. Після першого уроку, на якому зачитали газету, вчителі розпрощалися із своїми учнями, й дорослі пішли додому. Минуло трохи часу, доки дітям знову повернули їхні книжки та зошити. Але о дванадцятій годині дня було все так, як і раніше. І треба визнати, що раділи з цього всі: й дорослі, й діти, й вчителі.
Вчителі нічого не говорили дітям, але були дуже задоволені, бо з дорослими вони мали також клопіт. Серед тих, кому ще не минуло тридцяти років, траплялося чимало пустунів: вони зачіпали інших, сміялися й галасували на уроках; старші скаржилися, що їм незручно сидіти, що в них болить голова, що душно, що чорнило погане, а старенькі куняли й не мали від уроків ніякої користі, і коли вчителька на них гримала, вони не звертали на це уваги, бо багато хто з них був глухенький. Молоді влаштовували старим різні витівки, а ті скаржилися, що їм не дають спокою. Словом, у школах уже звикли до дітей, тому воліли, щоб усе було, як і раніше.
У конторах нібито й сердилися, що діти все поперевертали догори ногами, але кожен думав, що, може, це й краще,— адже коли зникне якийсь важливий документ, можна буде звернути на дітей. Бо й службовці різні бувають: в одних папери в порядку, в інших — не дуже-то.
Гірше було з фабриками, але безробітні охоче допомагали.
Сталося кілька невеликих пригод, проте поліція добре відпочила і з самісінького ранку взялася до роботи.
Коли надвечір королівський автомобіль виїхав у місто, то навіть не вірилося, що ще вчора тут панувало безладдя.
А Мацюсь чекав звісток. Увечері він про все мав дізнатися.
Тим часом Клю-Клю знову почала уроки з негритянськими дітьми. Мацюсь відвідав один урок і здивувався, як чорні діти швидко все засвоюють. Але Клю-Клю пояснила йому, що сотниками вибрано найздібніших і найуважніших, що решта засвоюватиме не так швидко. Не знала сердешна Клю-Клю, що її уроки буде перервано так скоро й так трагічно.
Сьогодні перший, як завжди, приїхав старший міністр. Та й учора військовий міністр з'явився перший лише тому, що звик до важких маршів.
Старший міністр ніс під пахвою паку паперів, він був якийсь сумний і заклопотаний.
— Ну, то як, пане старший міністр?
— Кепські діла,— зітхнув він.— Але цього треба було сподіватися. Може, воно й на краще.
— Що таке? Кажіть швидше.
— Війна!
Мацюсь здригнувся.
Незабаром усі зібралися в тронному залі, й старший міністр повідомив, що старий король зрікся трону й передав корону синові. Син оголосив війну й зразу ж рушив із своїми військами в напрямі Мацюсевої столиці.
То вони перейшли кордон?
— Два дні тому. Вже просунулись по нашій землі на сорок верст.
Почали читати телеграми й листи. Це тривало довго. Мацюсь заплющив стомлені очі, слухав і думав: "Може, це й на краще".
Слово взяв військовий міністр:
— Я ще не знаю, якою дорогою просувається ворог, але гадаю, що він наближається до двох висаджених фортець. Якщо ворог йтиме швидко, то може дістатися до столиці за п'ять днів, якщо повільніше — буде тут днів через десять.
— Як це? Хіба ми не вирушимо назустріч?! — скрикнув Мацюсь.
— Не варто. Народ повинен сам себе боронити. Треба вислати кілька невеличких загонів, хоч і шкода людей та зброї. Моя думка така: хай ідуть. Генеральна битва відбудеться на полі перед самою столицею. Або ми переможемо, або...— і військовий міністр не закінчив.
— А чи не допоможуть нам два інші королі? — втрутився міністр закордонних справ.
— Для цього не буде вже часу,— відказав військовий міністр.— Зрештою, я на цьому не розуміюся.
Міністр закордонних справ довго говорив, що саме треба зробити, аби два інші королі виступили проти першого.
На сумного короля можна розраховувати з певністю. Тільки він не любить воювати, і війська в нього небагато. Сам він нічого не зробить. Він і в минулій війні не брав участі, лише стояв у резерві. Невідомо, як поводитиметься той другий король, що дружить з жовтими королями. Йому Мацюсь поступився усіма жовтими королями, і, здавалось би, їм нема за що воювати. Проте хто знає, може, йому заманеться забрати собі й частину чорних?
Слово взяв старший міністр.
— Панове, ви можете й не зробити того, що я вам запропоную, але не гнівайтесь. Ось моя порада: слід надіслати ворогові ноту про те, що ми не хочемо війни, і хай він скаже ясно, чого йому треба. Я гадаю, що він зажадає лише контрибуцію. Зараз я вам це поясню. Чому він віддав нам без війни порт та за безцінь продав десять кораблів? Бо хотів, щоб Бум-Друм надіслав золото. Грошей у нас багато. Що нам завадить віддати йому половину?
Мацюсь мовчав. Стиснув кулаки й мовчав.
— Пане старший міністр,— сказав міністр фінансів.— Я думаю, що він не згодиться. Навіщо брати половину золота, коли він може захопити все? Навіщо йому припиняти війну, коли він може її виграти? Ваше слово, пане військовий міністр.
Мацюсь стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися йому в долоні, і ждав.
— Моя думка така, що ноту треба надіслати,— почав військовий міністр.— Якщо він відповість, то потім ми йому відповімо,— я на цьому не розуміюся. Проте знаю, що це триватиме кілька днів, може, два дні, словом, хай навіть один день. А тут кожна година дорога. Ми тим часом полагодимо сто, ну, хай п'ятдесят гармат і зо дві тисячі карабінів.
— А якщо він згодиться взяти половину золота й припинить війну? — спитав Мацюсь тихим і дуже приємним, якимсь дивним, не своїм голосом.
Запанувала тиша. Всі дивились на військового міністра, який зблід, почервонів, знову зблід і швидко сказав: