Мацюся дуже дивувало, чому з ним ніхто не говорить про позику і взагалі ні про що таке. Адже королі приїздять один до одного, щоб говорити про політику, про різні важливі речі. А тут — нічого важливого. Може, вони не хочуть з ним говорити, тому що він маленький? Тоді чому цей третій розмовляє з ним, як із дорослим? Мацюсеві сподобався сумний король, та все ж він йому не довіряв. Адже королі дуже рано вчаться бути недовірливими.
Аби скоріше заснути, Мацюсь почав тихенько мугикати сумну пісеньку, коли раптом почув у сусідній кімнаті кроки. "Може, мене хочуть убити?" — майнула в нього думка. Мацюсь чув про такі випадки, коли королів заманювали в пастки, щоб потай знищити. Можливо, це й не спало б йому на думку, якби довгі розмірковування та сумна мелодія не схвилювали його.
Мацюсь швидко натиснув вимикач електричної лампи й сунув руку під подушку, де лежав револьвер.
— Ти не спиш, Мацюсю?
Це був королі".
— Не можу заснути.
— Отже, й від маленьких королів чорні думки женуть сон? — з посмішкою мовив король, сідаючи край ліжка.
І він нічого більше не сказав, а лише дивився на Мацюся. І тут Мацюсеві пригадалося, що саме так колись дивився на нього батько. Мацюсь не любив тоді, коли батько так дивився на нього. Але тепер йому було приємно.
— Так, так, Мацюсю, ти дуже здивувався, коли я сказав тобі, що не хотів воювати й воював. Ти все ще гадаєш, ніби королі можуть робити все, що забажають.
— І зовсім я так не думаю. Я знаю, що чимало ми робимо через етикет, а багато що — через закон.
— О, то ти це знаєш? Так, ми самі видаємо погані закони, а потім повинні їм підкорятися.
— А хіба не можна видавати хороші закони?
— Можна, навіть треба. Ти ще молодий, Мацюсю. Вчись і видавай хороші, розумні закони.
Король узяв Мацюсеву руку, поклав на свою, ніби порівнюючи їх, потім дуже ніжно погладив її, нахилився й поцілував. Мацюсь страшенно знітився, а король почав говорити швидко й тихо:
— Слухай, Мацюсю. Мій дід дав народові свободу, але від цього краще не стало. Його вбили лихі люди, а народ все одно не став щасливим. Мій батько поставив великий пам'ятник свободи. Завтра ти його побачиш, він гарний, але що з того, коли й далі відбуваються війни, коли стільки бідних і нещасних. Я наказав побудувати цей величезний будинок парламенту. І що ж? Все залишається, як і було.— Раптом він стрепенувся, наче щось згадав: — Знаєш, Мацюсю, ми завжди погано робили, що запроваджували реформи для дорослих. Спробуй ти з дітьми, можливо, тобі пощастить... Але час спати, дитино. Ти приїхав повеселитися, а я тобі морочу голову. На добраніч!
Коли наступного дня Мацюсь спробував повернутися до цієї ж розмови, король уже не хотів говорити. Зате він докладно пояснив Мацюсеві призначення парламенту.
Будинок парламенту справді був величезний і гарний, схожий усередині на театр чи на храм. За столом на підвищенні сиділи урядовці, так само як і в Мацюсевому палаці під час нарад. Тільки тут стояло дуже багато крісел, і в них куняли різні пани, які час од часу сходили на поміст і виголошували промови. А навколо крісел були ложі з міністрами. Збоку, за величезним столом, сиділи ті, хто пише до газет. А ще вище — публіка. Саме тоді, коли Мацюсь і король увійшли в приміщення парламенту, виступав якийсь дуже сердитий чоловік, звертаючись до міністрів:
— Ми не дозволимо! — кричав він і стукав кулаками.— Якщо ви нас не послухаєте, ви не будете міністрами. Нам треба розумних міністрів.
Інший говорив, що міністри дуже розумні і нових нікому не треба. Потім усі посварилися, почали галасувати. Якийсь чоловік гукнув: "Геть уряд!", другий: "Посоромтеся!" А коли Мацюсь уже виходив з залу, хтось крикнув: "Геть короля!"
— Чого вони посварилися?
— Бо їм погано на світі.
— А що буде, коли справді викинуть міністрів?
— Виберуть інших.
— Ну, а той, що крикнув "геть короля"?
— Він завжди так кричить.
— Божевільний?
— Ні. Просто не хоче короля.
— А хіба вони можуть вигнати короля?
— Звичайно, можуть.
— А що ж тоді буде?
— Виберуть іншого.
Це дуже зацікавило Мацюся, майже так, як дві маленькі мавпочки від негритянського царка Вей-Біна.
Розділ двадцятий
А тим часом газети в Мацюсевій столиці писали цілий місяць про те, як вшановують Мацюся іноземні королі, як його люблять і поважають, які дарунки йому обіцяють. І міністри, скориставшися з цієї дружби, хотіли позичити дуже багато грошей і сподівалися, що це їм легко вдасться. Вони боялися лише, що Мацюсь незабаром повернеться в столицю і в останню мить зіпсує їм справу. І то добре, що іноземні королі не образилися на приписку Мацюся в документі про позику; відтоді, як світ стоїть, ніхто, навіть наймогутніший король, навіть король-реформатор, не писав на офіційному документі: "Тільки не будьте свиньми".
Отже, міністри ухвалили, щоб Мацюсь ще цілий місяць сидів за кордоном, бо він, мовляв, дуже втомився і повинен відпочити.
Мацюсь зрадів і сказав, що хотів би поїхати на море. І поїхали: Мацюсь, капітан, Стасек, Геленка та лікар. Тільки тепер Мацюсь переодягся в цивільне вбрання, їхав звичайним поїздом і жив у звичайному готелі, а не в палаці. І величали його тепер не королем, а князем. І все це називалося, що король живе на морі інкогніто. Адже є такий закон, що король може їхати за кордон лише на запрошення, а коли він хоче пожити там на свій розсуд, то повинен удавати когось іншого.
Мацюся це не обходило, так навіть було приємніше, бо тепер він міг гратися з усіма дітьми й бути таким, як і всі.
Відпочинок був чудовий: купалися в морі, збирали черепашки, будували з піску палаци, фортеці й вали. Каталися морем на човні, їздили верхи, збирали ягоди в лісі й сушили гриби.
Час минав швидко, бо Мацюсь поновив свої уроки, а тому що вчився, він — як я вже багато разів казав — охоче й любив свого вчителя, то ті три години навчання зовсім не псували йому настрою.
Щиро привернувся Мацюсь до Стасека й Геленки. Були вони добре виховані діти, майже ніколи з ним не сварилися, а коли й сварилися, то дуже рідко й на короткий час. Одного разу Мацюсь з Геленкою посварилися за гриб. Діти знайшли величезний боровик. Мацюсь сказав, що він перший побачив гриба, а Геленка заперечувала. Мацюсь навіть поступився б їй, бо один гриб, особливо для короля, не має великого значення. Але ж навіщо хвалитися й казати неправду?