— Коли я побачив гриб, я гукнув: "О-о-о, дивіться!" — і показав пальцем. А ти тільки тоді підбігла.
— Я його зірвала.
— Тому що ти підбігла ближче, але я перший побачив.
Геленка розсердилась, кинула гриб і розтоптала його ногами.
— Не треба мені твого гриба.
Але відразу ж зрозуміла, що вчинила погано, дуже зніяковіла й почала плакати.
"Які ці дівчатка дивні,— подумав Мацюсь,— сама розтоптала, а тепер плаче".
Іншим разом Стасек злагодив дуже гарну фортецю з великою вежею. Важко з піску зробити високу вежу,— пісок має бути мокрий, а для цього треба його копати дуже глибоко. Стасек добре намучився, поки спорудив її, хоч усередину встромив палицю, аби вежа краще трималася. Він хотів, щоб морська хвиля вдарила в його фортецю. А Мацюсеві раптом спала на думку інша витівка, й він крикнув:
— Я штурмую твою фортецю!
Мацюсь скочив на пісок з розгону й повалив фортецю. Стасек страшенно розсердився на нього, але мусив визнати, що королеві трудно стримати себе, коли він бачить укріплену фортецю. Тому Стасек лише трохи посердився, і скоро вони помирилися.
Іноді капітан розказував, як він бився в африканських пустелях з дикими племенами. Часом лікар розповідав, що хвороба схожа на ворога, який нападає на людину; що в крові є такі маленькі білокрівці, які, мов солдати, накидаються на заразу і або перемагають її — тоді людина видужує, або зазнають поразки — тоді людина вмирає. Є в людини залози, дуже схожі на фортеці. Там сила-силенна коридорів, ровів і засідок, і коли заразу втягнуть до такої залози, вона там заблудиться, а тоді кров'яні солдатики наступають і вбивають її.
Потоваришували діти з рибалками, які навчили їх пізнавати по небу, чи буде буря і яка — велика або не дуже.
Цікаво було слухати оповіді дорослих і приємно гратися край моря, проте інколи Мацюсь тікав куди-небудь у ліс або вдавав, що йде шукати черепашки, сідав осторонь інших і довго думав, що він зробить, коли повернеться додому. А може, зробити так, як у сумного короля, що грає на скрипці? Певно, краще, коли керує парламент, а не лише король і міністри? Адже король може бути маленький, а міністри не дуже розумні або нечесні. Що робити тоді? Ось він кинув у в'язницю своїх міністрів, залишився сам і не знав, що робити, а так — пішов би в парламент і сказав би: "Виберіть нових, кращих міністрів".
Мацюсь часто міркував про це й дуже хотів би з кимсь порадитись. Одного разу, коли він на прогулянці лишився віч-на-віч з лікарем, то спитав, ніби між іншим:
— Чи всі діти такі здорові, як я?
— Ні, Мацюсю. (Тепер лікар не називав його королем, бо Мацюсь жив на морі інкогніто). Ні, Мацюсю, є дуже багато дітей кволих і хворих. Чимало дітей живуть у вологих і темних приміщеннях, не виїздять у село, погано харчуються, часто голодують і хворіють.
Мацюсь знав темні й задушні квартири, знав, що таке голод. Він згадав, як інколи волів спати на холодній землі надворі, ніж у задушній селянській хаті. Згадав, як до них у табір приходили бліді кривоногі діти й просили хоч трохи юшки з солдатського казана і як потім жадібно їли її. Мацюсь думав, що так бував лише під час війни. А тим часом з'ясовується, що й без війни дітям часто дошкуляє холод і голод.
— А чи не можна зробити,— спитав Мацюсь,— щоб усі мали гарненькі будиночки з садочками та поживну їжу?
— Це дуже важко.
— А я можу так зробити?
— Звичайно, можеш. Король багато чого може зробити. Наприклад, той король, який грав на скрипці, збудував чимало шпиталів, дитячих будинків, у нього найбільше дітей виїздить у села. Він видав такий закон, за яким кожне місто повинно спорудити будинки, куди посилають кволих дітей на все літо.
— А як у мене?
— Ні, в нас такого закону ще не видали.
— Отже, я його видам,— сказав Мацюсь і тупнув ногою.— Мій любий лікарю, допоможи мені, адже міністри знову казатимуть, що важко, що їм бракує того чи іншого, а я ж не знаю, чи правду вони кажуть, чи тільки базікають.
— Ні, Мацюсю, їхня правда, це нелегко.
— Я знаю. Я хотів дати шоколад і на другий день, а вони сказали, що зможуть дати лише через три тижні. І дали тільки через два місяці. Проте все-таки дали.
— Шоколад дати легше.
— Але якщо королю зі скрипкою було легко, чому мені має бути важко?
— І йому було важко.
— Ну що ж. Хай буде важко, але я зроблю це будь-що. Саме тоді сонце сідало за море, велике, червоне й красиве.
І Мацюсь думав, як зробити, щоб усі діти в його країні могли дивитися на сонце, на море, кататися в човнах, купатися й збирати гриби.
— Ну гаразд,— сказав Мацюсь, коли вони поверталися з прогулянки,— якщо цей король такий добрий, то чому тоді хтось вигукнув: "Геть короля!"?
Згадав Мацюсь, як солдати на фронті глузували з королів або говорили про них що завгодно. Якби Мацюсь не був на війні, він подумав би, наче його справді всі люблять так міцно, що, побачивши, ладні з радощів підкидати шапки вгору.
Після цієї розмови Мацюсь почав учитися ще старанніше й часто питав, коли ж вони повернуться додому. "Треба почати запроваджувати мої реформи,— думав він.— Я король і не можу бути гірший за тих, хто посилає дітей на літо в село й до лісу".
Розділ двадцять перший
Мацюсь повернувся в столицю саме тоді, коли все було підготовлено, щоб одержати від іноземних королів гроші. Королю лишалося тільки підписати зобов'язання, в якому зазначалося, коли і як позику буде сплачено. Мацюсь підписів документ, і відразу ж головний державний скарбник виїхав з лантухами й скринями по іноземне золото й срібло.
З нетерпінням чекав Мацюсь грошей, бо йому кортіло негайно запровадити три реформи:
1. Спорудити в лісах, в горах та над морем багато будинків, куди бідні діти могли б виїздити на ціле літо.
2. Обладнати в усіх школах гойдалки та каруселі з музикою.
3. Влаштувати в столиці великий зоологічний сад, де були б леви, ведмеді, слони, мавпи, змії та птахи.
Проте Мацюся ждало розчарування. Коли гроші надійшли, з'ясувалося, що міністри нічого не можуть дати йому на реформи, бо між ними заздалегідь було розподілено, хто скільки візьме на свої видатки.
Отже, стільки-то належало витратити на нові мости, стільки-то — на будівництво нових шкіл, стільки-то — на сплату воєнних боргів.