чути гомону, як би звичайно, й не змикалися в юрби — один по одному, кожен сам собі брів, по пояс грузнучи в глибокому снігу, попід тинами через двори, обминаючи замети.
І кожен у пам'яті на самоті перебирав усе бачене сьогодні та чуте. Ну, день видався! Все навалилось одразу: і смерть Устинова, і новина по селу про худобу, і Глибока Долина. Аж голова отака стала.
Пригадувалися розмови на нараді в волості про коси та вила — яке це безглуздя! Але дехто таки держався ще. Ці й про оборону міркували інакше. Оце йдучи, розглядали навколо й на кожному кроці приміряли до дійсності Цигулині доводи та зауваження. Таки правду казав. Ну, ось хоч і оцей вал упоперек вулиці — хіба ж його можна конем узяти? Тут і застрянуть. А на них тоді звідціля б із-за замету та огулом!.. Але таких було небагато.
Більшість були зневірені. У гарячковій уяві в них уже з-за горба вихопились лавою, прорвали всі вали — топчуться кіньми й гасають з гиком чеченці. Коні під ними — як змії,— хіба їх замети стримають! А самі люті, озброєні до зубів — з чим ти вийдеш на них, з отими косами та вилами! І вже од самої думки проймали дриґоти й корч зводив щелепи в од-чайну лайку.
— Е-ех, куди нам одбиватися? Рятуйся, хто як зуміє, та й будь потому!
І таки зразу, повернувшися додому, отакі, полохливіші, мерщій і бралися рятуватись, хто як умів.
Воно ще з ночі, власне, багато вітробалчан уже були до всього приготувалися. Як уже буде — чи набіжать козаки, чи одіб'є народ їхню навалу (і собі в кочерги напохваті ставили якийсь припас), а разом з тим таки й не поспали ту ніч, поповозилися із сховами. Що тільки можна було. В чисту, як золото, економічеську пшеницю мішали вівсюгу — щоб не впізнали, або розсипали в полову в клуні, або вибирали з кошелів у мішки і десь по подвір'ю ховали просто в сніг. Саме й метелиця знялась була. Розтикали отакож у снігу десь попід тинами всяку всячину з князівського майна. А були навіть такі, що й худобу, добуту в економії, одводили в князеві загони або просто вигонили за ворота. Оцим зараз була вже не яка й морока. Хіба пройтись по подвір'ю з лопатою, мовби сніг відкидаючи, та й до сховів наглянути: може, вимело вітром вночі. А в повітчині, де товарюка стояла, хіба кізяк той прибрати, щоб і сліду не було. Зате хто вночі не надумав чи не спромігся,— було тим удосталь і мороки, і клопоту. Серед білого дня які схови. Та ще в снігу, коли ж де не ступнув у ньому, то й глибокий слід. Іще з дрібницею так-сяк, що спалити можна було, палили в печі: інше розтикали по стріхах, вкидали в колодязь. Якось давали раду. А от худобі ніяк ради не вміли дати, хоч провалися з нею. Хто в половник сховав, хто у плитник,— куди тільки можна було (не які й схови, аби не в загоні). У кого нікуди було ховати,— як сама хата та, може, хлівець,— той просто спускав до стіжка розлигану, не без потайної надії, що, може, таки забреде кудись геть із обійстя. Але худоба, як на гріх, гнулась попід стіжками в затишку, мов на припоні. Та чи й одходила, бувало, од стіжка, не встигла межі перейти, як уже сусіда, десь з-за замету — неначе тільки того й стеріг — гукне завернути. І треба йти переймати. А щоб не датись з своїми хитрощами сусіді взнаки, то ще й налигував, мовляв, отак бережу. Та й мерщій заведе в повітчину. А там уже є їй всього! Інший од злості та одчаю ладен хоч би й обуха дати, та однаково з тушею де ти дінешся? І стоїть у повітчині розгублений і безпорадний невдаха-господар, важко впустивши руки й схиливши голову. В кутку, біля ясел прип'ята, не їсть наполохана, гнеться гніда чи сіра й очима сумно та злякано дивиться на господаря. І от помалу-малу й одляже в чоловіка од серця і совісно стане — що та тварина винувата? Тепер уже підійде, лагідний, відпустить на рогах затягнутий налигач, погладить. І згадається раптом ковалеве правдиве слово, що от — цілий вік ту шкапину чи корівку і спав — у сні бачив, а тільки в руки схопив, та й випустив мерщій, бо гаряче. "Студи,— каже коваль,— дураче!" Ех, брат, у такій страхоті хіба й не одурієш — забудеш, як його й студити. А воно й пече, і випустити ніяк. Хоч би та ніч швидше.
Як ніколи, сьогодні нетерпеливо вітробалчани дожидали ночі. І таки дождалися — козаків не було. Іще й по заході сонця, доки не стемніло зовсім, почуття непевності та тривоги не покидало кожного. А як тільки темрява густо залляла вулиці й двори, зразу й дихнули вільготніше: вночі не буде їх, нема про— це що й думати, хіба вже завтра. Ну, а до завт-рього... ціла ніч є гуляща. Тепер уже дурними не будуть.
І таки багато вітробалчан не поспали цю ніч.
Коли потім уранці Цигуля навідався в економію, худоби вже там було — повні загони. Воловик Хрін сам неспроможний був і впоратися.
— Геть-чисто впарився,— жалівся він Цигулі.— Коли ж мало не всю худобу звели. Давайте на підмогу.
Цигуля пообіцяв прислати хлопців. А сам сумний і стурбований,
Пройшовся по двору, хазяйським оком заглянув у загони, в конюшні. Таки й поміг трохи дідові вправлятися, а разом з тим і прикинув оком. Атож, виходило, по Омельковому: справді мало не вся вже худоба була в дворі. Він уже й рахубу склав: щось тільки й не вистачало волів трьох пар, та коней з десяток, та корів, може, стільки ж, але й то — не всі ж вони в Вітровій Балці, були ж тоді і з інших сіл, теж дехто захватив щось із худоби. І якщо врахувати це, то ще менше, виходить, лишилось у Вітровій Балці. Одне слово — пропаща справа.
Сумний та занепокоєний вертався Цигуля на село. По дорозі зайшов до коваля — похвалитися йому та й таки порадитись. Дома був Юхим. Оце тільки вдосвіта вернувся з варти та й приліг на часинку. Жалко й будити було, та треба. Розбудила Катря. Насилу добудилася: три ночі оце підряд додому не навертався. А це як прийшов, як упав отак, як є,— обутий, вдягнений, та й як умер. Підвівся-таки. На лиці сірий, як земля, і похмурий, і ніби ще сонний. Та тільки побачив у хаті Цигулю кінці столу, зразу ж очуняв.
— Погані справи, Юхиме,— сказав Цигуля, тільки-но звівся Юхим на постелі.
— А хіба що?
Та вже ж не що.— І став Цигуля розповідати, що там в економії зараз. А це, мовляв, і сам уже не придумає, що його й робити: чи сповіщати в Ліщинівку та Зелений Яр, чи хай уже так.