Юхим слухав весь час товариша мовчки. Потім, і як скінчив Цигуля, ще мовчав у задумі. А раптом звів голову й заперечливо похитав нею:
— Не буде з того діла, Петре. З одної глини зліплені що паші, що ліщинівці та зеленоярці. І вчора знав, та думав, що, може, таки вдержати вдасться. Ну, а раз шарахнулись — не переймай, гірш буде. А мине день-другий,— аби тільки все гаразд було,— самі розберуть.
— Не що ж то й воно — аби Соє гаразд! Розберуть за годину, за грудки братимуться. Це так. А от якщо та не буде все гаразд, коли козаки наїдуть, що його тоді робити? Доки в кожного стояла худобина в дворі, можна-таки було надіятись, а що тепер? З печі не стягнеш. Бо кожен вважає тепер, що як у дворі не знайдуть нічого, то й усе гаразд. Всіх, мовляв, підряд не вбиватимуть і в тюрму всіх не заберуть. Нехай там десяток-два з слободи. Ну, а такі є — самі в очі впадуть. Ну й нехай все на них окошиться.
— А то так,— погодився Юхим. І замовкли обидва, задумались тяжко. Цигуля кінці столу на руку схилився, а Юхим біля полу над скринею.
І сиділи довго так. Уже Катря од печі зиркнула раз — сидять, понасуплювались і мовчать, потім глянула вдруге та й подумала: може, щось би нишком хотіли собі, та що вона в хаті. Мерщій розтопила ,в печі. А тоді накинула свиту на плечі і, взявши дійницю, вийшла з хати.
За хвилинку щось і повернулася уже знадвору. Із порожньою дійницею. Тихо ступила з порога, порожню дійницю поставила на лаву, потім підійшла до полу, де спали хлопці, і пошепки схвильовано позвала:
— Остапе!
Видко, не спав уже Остап, бо зразу ж одкинув ряднину, що нею був укритий з головою, і сів на постелі — на матір очі. Та й зразу ж з материного обличчя, видко, догадався. Опустив очі й похилився. Потім уже додав насуплено:
— Хіба я, мамо, сам? Як усі "люди так. І дядько Євмен воли одвели.
Мати нічого не сказала синові. Тільки зітхнула і тихо одійшла до печі. А Юхим з Цигулею зглянулись і знов посхилялися.
Перший Цигуля потім звівся на ноги і, напинаючи шапку, промовив ніби до себе:
— Да, Юхиме, діла! Якщо й такі вже, як Євмен, пішли од нас,— пропаща справа. Тепер хоч надягай білу сорочку та й жди.
— Надінуть і без нас, як треба буде. Не клопочи хоч оцим голови собі, Петре,— зауважив Юхим і силувано всміхнувся.— А хоч і в чорній покладуть — дарма, Петре. Зате, може, хоч діти колись ходитимуть у білих. Та що там над собою крякати! Тягни вже до краю, а там що вже буде.
Та вже не на те брались, щоб кидати. Будемо робити до краю, — бадьоріше вимовив Цигуля. Потім вже з порога звернувся до Юхима — щоб не вкладався спати, а щоб брав зброю та й приходив.— Будемо хоч самі вже купи держатися! — сказав твердо Цигуля й затим вийшов з хати.
XXIII
День минув і другий, а козаків у Вітрову Балку не було. Вже думали всяко вітробалчани — що за причина? Може, десь поїхали в інше село (не чого б їм, справді, чотири дні сидіти в Князівці), хіба, мало ще сіл отаких Куди, не глянь, всюди однакові. Непокоїло трохи те, що начебто сам князь отут з козаками. Ну й, звісно, про свою економію дума, туди найперше й козаків пошле Та проте скільки в нього тих економій, що всіх не об'їздити, хоч би де більші. Оце немає сюди, ~-може, знову в Озера вислав: саме там найбільша в нього економія
А може, так що й зовсім знялися —'погрузилися та й виїхали в місто. Не знати хто, як і звідки дістав такі вісті*— нібито в місті щось страшне діється зараз, такий бій. А минулої ночі дехто навіть сам чув: так уже перед світом — ген-ген на Піски туди, на Щербаки, а тільки ще далі, видко, в самому місті — наче далекий грім. Раз загриміло, вдруге, потім згодом іще. Хоменко начебто теж чув, і вже ж чоловік знає (побував і в Маньчжурії),— отак, мовляв, саме на війні, як десь далеко бій. Не інакше, з гармат б'ють. І так видається, що не ближче як верст за сорок. Ну, якраз і є — в місті.
— Отам зараз гарячка. Страшний суд! — гомоніли поміж себе селяни.— Не те, що в нас. У нас іще й не гуркнуло, а ми вже й готові. А там он — з гармат б'ють. Видко, самими рушницями не вдіють нічого.
*— Що ви хотіли! Яка ж їх сила, робітників отих, у місті —тисячі. Ну, та й спілка не та, що в нас: дружний народ!
— О, наче ми не дружні,— встряне котрийсь глумливо,— і геть-геть дружні Як оті вівці: шарахнулась одна, та й всі, як шалені, за нею.
А й справді... Тепер було навіть прикро й згадати про той переполох та трусанину, що зчинили були два дні тому. І не один тепер жалкував уже, що погарячився тоді. Воно сказати — ніде та худоба й не дінеться з двору. Аби тільки минулося оце страхіття, то й знову буде в повітці. Але — все клопіт. То б стояла собі вже, ремиґала, й думати не треба б було, а тепер стережи, щоб не проґавити, а проґавити легко: народ же сунеться й розбирати огулом, то і розметають усе в дворі.
Поспів — ухватиш щось, а проґавив — хіба гусака принесеш додому під пахвою, як Невкипілий отої ночі. А гусака в повітці мати замість коня чи коров'яки не хотів ніхто. То й був собі кожен насторожі. Ночами навіть і спали мало. Дехто таки з тривоги ще од козаків, а хто вже й од самої нетерплячки чи з боязкої обережності, щоб часом щастя свого не проспати. По кілька разів на ніч виходили з хат наслухатись. Ллє нічого в економії не було і на селі тихо.
Проте цю ніч, хоч ніхто з селян і не чув того, а чоловік кілька взяли худобу. Сам дід Охрім розповідав оце вранці, що п'ятеро за ніч було; сам він допоміг їм вибрати що вже найкращого було в загоні. А це і вдосвіта двоє повели. Цих дехто з над'ярців на власні очі бачив — просто вивели з економії та по льоду через став і просто на Новоселівку.
Виходить, розворушились-таки. Мабуть, сьогодні й діло буде. Вдень, то ще хто зна, чи зважаться всі, може, й пооги-иаються ще, а що надвечір, то напевне.
І вже оце з самого ранку захвилювались вітробалчани та ще більше насторожились. Навіть і про козаків уже менш якось думалось. Буває, що й спливе-таки в мислі згадка про них — як жаром обсипле, а потім поволі-поволі та й забудеться. І знову в голові думка одна: як би, щоб не проґавити. Хоч воно вдень по-видному, звісно, й не те, що вночі, але однаково можна й удень сидіти в хаті та й досидітись — поки в сусіди вже зареве в дворі.