Григор заперечив — мовляв, тікати немає чого та немає з чим, іще, може, вдасться щось більше вивідати. Та й хурделиця замела така, що світу не видко, куди там і думати в дорогу вириватись. Зважились ночувати. Григора підвезли до лікарні ("раз спехтор, куди ж більш!"). А самі до Кіндратенкових сватів заїхали. І тут уже й довідались до пуття. Либонь, таке сьогодні скоїлось, що дехто й з дому збіг. Як ошалів народ. Зранку ото чутка пройшла, що козаки в Князівці, ну й сполошився нарад, звісно. А ще нічого такого. Потім стали інші всякі чутки ходити: десь нібито отаке козаки зробили — народу побили багато, а десь і слободу спалили. Мовби залякував хтось. А далі більш — чутка пішла, що десь самі селяни знесли все в економію, що розібрали були, а верховодів видали, та й ніби нічого не було — верховодів тільки забрали, та й усе. Отаке. Видко, хтось хитрий плутав. Збаламутився народ. Аж це так в обідню пору на сходку загадали. Ну й, видко, заздалегідь уже все в них було напоготові: і урядник із стражником були отут, і самі дехто з дробовиками. Вийшов староста та й до громади — про козаків зараз, страхіття такого наговорив, а тоді й питає: що ж, чи й вони хотять, щоб козаки і в них такого натворили, як он і там, і он десь, що цілі кутки лежать попелищем, а скільки народу побито? А як не хотять, то треба мерщій рятуватись, поки не пізно ще. Все, хто що забрав, знести назад в економію, а винуватих самим знайти та й своїм судом покарати. А власті тоді щоб тільки приговора подати. Оце, мовляв, тільки й порятує. І як знялась на майдані буча. Двох там же на місці й убили просто з дробовика. Може, іще декому те ж було б, та хто втік, а кого народ випрохав. Пов'язали їх, п'ятьох іще, склали на сани, як дрова, та й зразу ж відправили в Князівку. Потім до самого вечора, як мурашня, тягали все в двір, а це звечора знов метнулись по слободі — чи втікачів шукають, чи, може, нових забирають. І всю ніч отак висиділи в темряві — ні світла не світили, ні спати ніхто не клався. Ждали все, що набіжать. Але їх не було. По інших хатах ходили вночі (це вже вранці дізналися), ще забрали кількох. А більш нічого такого не довідались вранці. І товариш Григор так само. Удосвіта таки забігали було до нього. Мовляв, посидить іще в Долині, може, щось-таки вдасться зробити. "А ви їдьте собі щасливо, та хоч ви там не губіть розуму. Робіть своє діло до краю". Ну, з тим і поїхали.
— Коли ж приїхали сюди, а воно й тут...— Саранчук якось безпорадно розвів руки, а потім важко впустив їх.
Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Потім од порога спитав хтось:
— Ну, а про Князівку чули щось?
— Та де б же ми! — знизав плечима Саранчук.— Гли-бокодолинці ще не вернулись були з Князівки, а їхали назад усе степом. Де б же ми почули що? — І раптом аж проясніло лице в Саранчука.— Бач, от про Озера чули. Ще в Глибокій Долині розповідали — нібито цілий уже тиждень держаться озеряни. Вже авічі набігали козаки, а нічого не вдіють: обіклалися боронами та засіками озеряни, і ні приступу до них. Покрутяться та й поїдуть ні з чим. Отакі озеряни!
Цигуля підвівся:
— А то вже так: де згода, там і вигода,— сказав спокійно і розважливо.— Продержались тиждень озеряни і ще продержаться. Дружній череді вовк не страшний. А от про Глибоку Долину погане розказав ти, Гордію.
— Краще було б і не їздити,— махнув рукою Саранчук. Ворухнув Цигуля бровами.
— А чого краще? Краще-таки, що знаємо! З Глибокої Долини теж є нам чому повчитися. Аби тільки з розумом. От перша наука така, братця,— що ждати треба ворога не тільки з-за горба із степу, а з-за кожного рогу. Запам'ятайте це. Хіба "наші" вчора не на те намірялись, що й у Долині? А як не вдалося вчора, думаєте, сьогодні з голови викинули! Дивись обома, та й добре. А друга наука — держімось купи, братця: в гурті наша й сила, і наш порятунок. Оце! А зараз не* гаймо часу.
І став Цигуля наряджати: Юхим з хлопцями піде по дворах, де рушниці є — поодбирати. Дещо вже є — од чеченців, а то й ще буде. Скоряк з Мухою — монопольку закриють. Сюди потім знову зійтись. Ну, а всім іншим і по домах можна. Проте бачив Цигуля — настрій гнітючий у всіх, та й хотів хоч трохи розважити чимсь. Спершу не знав. А нарешті спливло на думку. І спитав Цигуля в Саранчука навмисне голосно й виразно, щоб усі чули:
— А як воно, Гордію, снігу в степу? Саранчук похитав головою.
— Та там як снігу! Зродку-віку не бачив такого! Не можна їхати! І сани покинули, верхи вирвалися, а й то — як ми коні не потопили!
А Цигулі цього тільки й треба. Гмикнув і навмисне ще й помовчав, щоб ще глибше кожному вгрузли Саранчукові слова. Потім вимовив:
— Значить, хоть би й надумали сюди, то сьогодні не буде.
І знов помовчав навмисне. Потім став обережно закидати слово про те, що, звичайно, треба бути на все готовим. "Береженого, мовляв, і бог береже". Усі щоб напоготові були. І як тільки вдарять на сполох, всі вибігай до одного.
. Хтось-таки був гукнув з коридора — аз чим, мовляв, вибігати, без припасу гниди не вб'єш, а то ж таки військо оружие. Цигуля розвів руки і тільки пожалкував,— що, виходить, цілий ранок товкли воду в ступі: говорили-говорили, плани складали і так, і он як приміряли — з усіх боків. А він ось тепер питається — з чим вибігати. Найти треба з чим! Нагадав про Озера. Що, мабуть, і в них не було свого арсеналу, а от же цілий тиждень держаться. Щоправда, до бійки там нібито й не доходило. Та, може ж, і тут отак без бійки обійдеться. В Озерах боронами та засіками обіклалися, а тут і без борін зараз — такого снігу ввалило, такі кучугури понагортало, що як фортеця стала Вітрова Балка.
Хоч кіньми, то ніяк в село заскочити, хіба що коні в заметах потопити, та чи спішаться,— все одно кожен замет треба приступом брати. А з-за замету, як із засідки, і коса та вила — зброя. Нехай спробують! А може, теж — покрутяться й поїдуть ні з чим, як і в Озерах. А може, й зовсім не буде сюди. Хіба це одна Вітрова Балка в них. Ну, та на всяк випадок треба бути готовому до всього. Та щоб без переполоху.
— А тим часом можна й розходитись,— закінчив Цигуля. Мовчазні й похмурі виходили селяни з волості. Не було