— Не второпаю, до чого ведеш свою мову, Дратво...
— Стривай. Ти знаєш, що Потій вчора знову приїхав до Львова? Не знаєш. А піде він тепер на Юрську гору настановляти нам єпископа не сам — з магістратськими ціпаками піде, і хай нас збереться вдвоє більше, ніж тоді, — нічого не вдіємо.
— Що ти хочеш цим сказати?
— А те, що з наших кровопивців починати треба, а потім уже... Тобі стало трохи ліпше жити, і ти мовчиш. Мені не дають роботи, я продаю шевське причандалля й мовчу. Балабан заповів братчикам крилоську друкарню, й вони мовчать, Корнякт дає їм ялмужну — вони мовчать. А треба...
— Що — треба? — сторожко подивився Мацько на Дратву.
Пилип підвівся і ребром долоні шаркнув себе по горлі.
— Ти з глузду з'їхав! — кинувся Мацько.
— А ось це бачиш? — Дратва вийняв з-за халяви шевського ножа.— Якби ми всі та по ножеві... та кожного здиру, кожного зрадника... разом, разом... усіх потіїв, баронів, а потім уся чорна чернь з ножами на магістрат!
— Бійся бога, ти божевільний!
— А що інше, що інше? — викрикнув Дратва. — Молитися, просити в бога ласки,в печері гріхи спокутувати, як оцей мніх з Вишні? Праведний він муж, але кому яка користь з його молитов, кому?
Шкільний двір набився людьми, дрібне таланіння дзвонів долинає із сорока позаміських дзвіниць; тесля теше хрест, Пилат віддає останній наказ, грають сурми, виходить Ісус з хрестом на Голгофу.
Стоять поруч Красовський, Рогатинець, Борецький, Вишенський, дивляться містерію.
А в Юрія перед очима русоволосий хлопчик, якому сказав, поблагословивши у притворі: "Приходь до школи, Марку". Сказав і покликав ще одну людину на Голгофу. А чи вийде вона, чи втримає свого хреста, не впаде, не прокляне того, хто послав його, не розкається, коли будуть розпинати? А чому конче треба бути розіп'ятим для того, щоб воскреснути? Чому ми боїмося воскрешати наш дух у скорбну п'ятницю, чому не хочемо вийти на гору вільними?
На Голгофі розпинають Христа-спудея. Стукають молотки, терновий вінок в'їдається в скроні, тече кров по обличчі... Дивись, Юрку, як черлено тече кров у покорі, чому ж ти боїшся крові, пролитої в боротьбі?
Зараз настане великдень, зараз воскресне Христос, увійде до пекла і розжене демонське військо. А коли не воскресне, коли не станеться чуда, чи не назвуть злочинцями тих, хто стояв, у скорботі й покорі дивлячись, як його розпинають?
Галас, крики вихопили Рогатинця з задуми. Що це— переодягнуте сатанинське військо розпочало гру? Ще ж не пора... Та ні, крики долинають з вулиці. На Зацерковній — стовпище людей, хтось голосно сповістив:
— Потія вбили! Біля архієпископської резиденції! Стояли закам'янілі. Згодом промовив мніх Іван:
— Перша кров пролилась через гадючу унію...
— Ще не великдень, брате Йване, — сказав Рогатинець. — Ще рано успокоювати себе в блаженному чеканні воскресіння. Скорбна п'ятниця тільки починається.
Розділ дев'ятий
СМЕРТІЮ СМЕРТЬ ПОПРАВ!
Ти маєш віру, а я маю діла. Покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх.
Послання Якова
То сталося так, як і все незвичайне, раптово й несподівано. Іпатій Потій після обіду вийшов у супроводі міністрантів з архієпископського палацу на край ринкового майдану, де його чекав фаетон — він мав вирушити до Юрського собору, в якому вирішив резидувати до того часу, поки львівська паства не визнає єпископом його коад'ютора Иосифа Рутського.
Люд снував по Ринку; одні кланялися, а дехто й підбігав до руки митрополита; з підвалу Корнякта вийшли Барон з Антипком, чорт усе ще тримав у віддутій кишені сурдута змалілого шевця; Антох побачив Потія і собі підбіг до його руки; чорт забувся і скинув перед митрополитом капелюха — Барон побачив, як сахнувся Потій, уздрівши роги, і перехрестився; Антипко квапно натягнув капелюха й чемно посміхнувся, як до знайомого; трохи здивувався Барон, чому чорт не щез перед хрестовим знаменням, — і ось у цю мить із-за фаетона вискочив невеличкого зросту корячкуватий чоловічок, Антох упізнав у ньому мовчазного клієнта Лисого Мацька; чоловічок змахнув ножем, устромив його в ліве передпліччя митрополита і, залишивши ножа в тілі пораненого, зник.
Юрбу небавом оточили ціпаки, виводили кожного поодинці з кола, обшукували, допитували, але вбивці не знайшли — ніхто не запам'ятав навіть його обличчя.
Тільки Барон. Але він нічого не хотів при людях сказати, звелів повести себе до Соліковського.
В архієпископській спальні лежав на ліжку живий Іпатій Потій із забандажованим плечем. Біля нього сиділи Соліковський і лікар, іже бургомістр, Павло Кампіан; вони зчудовано подивилися на двох ціпаків, які ввели Барона — та невже він вчинив замах на митрополита?! — Барон схлипнув, підбіг до ложа, вклякнув і, вдаривши себе кулаком у груди, вигукнув урочисто:
— Я знаю злочинця, знайду його!
— В ім'я боже! — перехрестив Барона Соліковський, обличчя його розпогодилося, і Блазій з незмірною скритною втіхою побачив на ньому проблиск благосхильності до свого вірного й нефортунного слуги, якому досі ніяк не вдавалося виправдати довір'я хлібодавця.
— Гроші на розшуки дасть магістрат, — мовив Кампіан. — Шукай убивцю в місті й передмістях, по селах і фільварках. Нинішній інцидент — не випадок, не вчинок божевільного, а зблиск оружної ребелії, яку мусимо вбити в зародку!
— Це спалах пошесті, прокази, яка донині потаємно визрівала, вашмость! — підтвердив Соліковськии.
— Що, що ви сказали? — зблід Кампіан і підніс до очей руки. — Ах... — отямився по хвилині. — Так, так...: Я зрозумів вас...
Був то медовий рік з половиною для Барона. Найкращий час у його житті. Йому давали гроші, прощали блазнювання і п'яні вигуки — іноді занадто прихильні до власть імущих, а деколи й не зовсім поштиві, його допускали до панських столів, він став своїм серед патриціїв, бо виконував завдання бургомістра й архієпископа.
Та ось коли увінчалася перемогою Жолкевського битва з рокошанами Зебжидовського під Гудзовом і львівський патриціат готувався до звитяжного бенкету в кам'яниці Гуттера, Кампіан вигнав з консулярної зали магістрату знахабнілого Барона, який прийшов до бургомістра просити, щоб йому було дозволено прийти на бал з приятелем Антипом, таємним слугою архієпископа. Кампіан вельми розлютився, розцінивши цю просьбу як намагання духовних властей перевершити світську, його давно муляло те, що Соліковський веде свої справи сам, не питаючи згоди магістрату, він визвірився на Барона: