Зіновій допався до шнура, вийняв ножа; шнур був туго плетений, міцний, він тяв, пиляв, рубав, і врешті розірвалась тятива. Мародери покотилися схилом униз, рожевий кінь став на ноги, відхрапнув і шаленим галопом помчав на червоний круг сонця.
Стомлений Зіновій лежав на траві і в цю мить почув знову тиху й тужливу материнську пісню: "Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.."; перед очима постав батько, запряжений у панську службу: на губах у нього догідлива усмішка, а в очах — біль; пісня залунала голосніше і вдарила в душу криком кривди одеських поселян, і заглушив пісню передсмертний стогін катованого Наливайка...
Зіновій підвівся, взяв Марка за плече, мовив:
— На волі мій кінь, на волі... Я ще його осідлаю, побратиме.
* * *
На Афоні, в тісній келії Руссікона, звідки видно тільки небо й сині води Егейського моря, тужив мніх Іван з Вишні за далекою Україною. Він не знав, що діється, що родиться, що виростає у рідному краю, квилив, мов сивий альбатрос у негоду, плакав і молився за нього.
Львів—Одеська 1976—1978
© Видавництво "Каменяр", 1977 p.