Цього разу на деякий час замовкає Ерато. Потім перепитує:
— Тільки вступні процедури?
— Щиро кажучи, ми могли б...
— Могли б — що?
— Та нічого.
— Ні, вже кажи.
— Гм, Корі могла б бути ввесь час. Тобто могла б бути тобою. Темношкірою музою. Тільки для того, аби трішки підняти середній показник.— Ерато не реагує, тож він похоплюється: — Я не хочу сказати, що мені тебе не бракуватиме.
— Маєш іще якісь задуми, Майлзе?
— Так: щоб у майбутньому, коли копаєш моє беззахисне тіло, ти носила не таке гостроносе взуття.
За хвилю вона відсовується, її обличчя — знову втілене співчуття:
— Мій бідненький. Гадаю, тоді ти просто ворухнувсь, а я вже не могла стриматися.
— Двадцять дев'ятий раз поспіль.
— О Майлзе, не може бути! Покажи, куди я тебе копнула.— Він торкається ребер.— Дай-но я поцілую гарненько це місце.— Ерато схиляється над ним і гарненько цілує, потім випростується і з докором зорить на нього.
— Любий, ти типовий британець, стриманий і незворушний. Так було, скажімо, з сестрою Корі та її грудьми,— вона вдивляється в його обличчя з задумою, але ніжно.— Часом ти мені декого нагадуєш.
— Кого?
— Когось, із ким я познайомилася була давно... Він з підозрою зиркає на неї.
— То кого ж?
І досі спираючись на плече, вона ніжно проводить рукою вниз по його грудях і викреслює пальцями коло навкруг пупка.
— Навіть не пам'ятаю, як його звали. Він був ніким. Бачила я його тільки раз. Власне, був у мене приятель, якого я ділила з моєю веселою сестрою Талією. Його звали Чарлі. Це він мене привів туди. Для сміху.
— Хто такий Чарлі?
— Дозволь, я притулюся міцніше.— Ерато вертається до попередньої пози.— М-м, так гарно... Чарлі був... О боже, така пам'ять. Якби їх не було так багато.— Вона кілька разів попліскує його долонею по плечі, останній раз із почуттям тріумфу: — ...Чарлі був француз!
— Це відбувалось у Франції?
— Ні, в Греції. Точно в Греції.
— Але ж Чарлі не є...
її рука піднімається і торкається його губів:
— Майлзе, я знаю. Це просто мої абсурдні асоціації. Секундочку. Француз... ага! Я знала, що зрештою пригадаю. Ква-ква, брекеке. Одна з п'єс Чарлі була про жаб.
Він дивиться в стелю:
— Чому ж Чарлі, на бога?
— Його справжнє ім'я таке довге... Ніяк не пригадаю.
— Ми в Афінах п'ятого століття?
— Любий, щодо років я не можу бути певною. Хоча твоя правда, то були Афіни, але ще задовго до дискотек, Онассіса і тому подібних речей. І це так давно, що ти не повинен ревнувати. Бо я була дуже закохана в Чарлі, а він був одним з чотирьох афінян, які не були голубими. Правду кажучи, дівчата тоді мали небагатий вибір. Ми з Талією підкинули йому тему п'єси, в якій виявилося кілька зовсім непоганих жіночих образів і яку він непогано написав, хоча, коли казати щиро, то в ній був дотеп про жінок з Мілета, який... але це зовсім інша історія. Отож. Подалися ми до старого, як там його... Він жив у бридкій квартирі на першому поверсі поблизу базару, помешкання скоріше нагадувало печеру, ніж квартиру, і, що найгірше, він сидів десь там у глибині біля вогнища... а на вулиці видалася спекота. Можеш уявити? Старий дурень, очевидно, не хотів, щоб його турбували, він тільки ковзнув по мені очима, коли Чарлі назвав мене. Звичайно, я була там інкогніто, тому він не здогадувався, хто я така насправді. Не думаю, однак, що він звернув би увагу, якби навіть знав. Здавалося, старий бачить тільки свої руки, простягнені над вогнем, і чудернацькі тіні від них на стіні. Наче нам з Чарлі по чотири роки. Неймовірно, але мабуть якась дитина напередодні показала йому, як робити такі тіні. З першого ж погляду я зрозуміла, що він здитинів. Йому слід уже було бути у притулку для перестарків... Тобі не набридло?
Майлз дивиться в стелю:
— Продовжуй.
— Бо скільки ж можна показувати птахів, які змахують крилами, смішні обличчя, голови вовків? Урешті нам усе це зовсім набридло, й Чарлі запропонував мені для жарту роздягтись. Пам'ятаю, того дня на мені була така дуже модна коротенька блідо-шафранова штучка, оторочена червоною вовняною ниткою. Я купила це в моїй улюбленій крамниці в Кефалоні одразу за Академією. Саме тиждень до того на весняному розпродажу, просто від кравця й саме такий крій хітону, який мені завжди подобався... На чому я зупинилась?
— Ти зняла хітон перед...
— Тільки для того-, щоб побачити, якою здаватиметься моя оголена тінь. І щоб чимось розворушити того бідного старого блазня. А знаєш, що там сталося? Він ухопив мітлу, що стояла поруч з вогнищем, і заходився обзивати бідного Чарлі найгіршими словами. Коли Чарлі собі гадає, ніби одна з його готових на все хористочок (саме так він і сказав) має щось спільне з його — старого бевзя — ідеалом жінки, то йому, тобто Чарлі, треба перевірити свою маленьку водевільну голову. А потім старий набрався зухвальства й бовкнув, буцімто ніс у мене надто довгий, мої брови неправильно висмикані, мій божественний хітон на три дюйми коротший, ніж треба, мої руки-ноги занадто кощаві, мій задок недостатньо випинається... Звичайно, це останнє зауваження виказало його з головою. Був таким самим, як і решта. Його ідеалом жінки був ідеальний хлопчик. Чарлі сказав йому це просто в його жалюгідну пику. І якби не відскочив убік, то дістав би мітлою по голові. Зрештою, нам довелося накивати п'ятами. А старий пердун стояв у дверях, розмахував мітлою і викрикував нісенітниці, мовляв, ось викличе гвардійців — Бог його знає, кого він мав на увазі — щоб нас схопили за вторгнення...— Ерато замовкає.— Він був... як це називається?..
— Часом не філософом?
— Неймовірно. Як тобі...?
— Просто здогадався.
— Усі вони такі. В одній зі своїх комедій Чарлі дуже вдало висловився про це. Сказав, що вони не можуть відрізнити своїх членів від власних сідниць.
— Що то була за комедія?
— Моя жахлива сестричка Кліо була сказала мені, мовбито комедія не збереглась. Але, знаючи свою сестричку, я підозрюю, що вона занесла її до каталогу десь разом з іригаційною системою інків, аби згодом якогось суботнього вечора, коли ніхто не бачить, непомітно винести її й дати нездорову втіху своєму дівоцтву.
Він не зводить очей зі стелі:
— Але я нагадую тобі того... старого бевзя? Вона цілує його в плече: