Мантиса

Сторінка 44 з 48

Джон Фаулз

— Тільки трошки, любий. Зовсім мало. Лише деколи.

— Як на мене, то я тут не бачу жодного зв'язку.

— Майлзе, тільки не треба так напружуватися й ображатись. Я ж не маю на оці фізичну схожість.

— Чи я коли був незадоволений тим, що ти скидаєш одяг?

— Але ти завжди намагаєшся перетворити мене на щось, чим я не є. Наче тобі було б легше любити мене, якби я була довершеною. Або сестрою Корі. Маю таке відчуття, ніби ніколи не піднімаюся до рівня твоїх бажань. Знаю, в мене є недоліки. Знаю, ніс мій справді на кілька міліметрів довший ніж треба.— Вона робить паузу.— Колись у мене був ще один приятель. Він завжди підсміхувався з цього. Зрештою, то була мерзенна людина. Покинув мене й пішов до занудної Каліопи. Але я знайшла спосіб помститися йому.

— Хто то був?

— Ти нічого не маєш проти моїх розповідей? Скажи правду. Отже, я приліпила до його справжнього імені слово "ніс". Потім він поїхав у заслання. Там і написав найбільш відразливу і багатослівну річ про заснування... ти повинен знати. Марш, марш, марш.

— Рима?

— Рима.

Майлз дивиться в стелю:

— Ти переплутала двох людей.

— Ні, неправда. Я б ніколи не вибачила його.

— Той, що писав про Рим, — Верґілій.

— Саме так. Подумати тільки, як ти все пам'ятаєш.

— А той, з ким у тебе був роман, — Овідій. Тиша.

— Майлзе, ти абсолютно впевнений?

— Публій Овідій Назон. По-нашому, Носатий.

— Справді. Тепер, коли ти назвав його, я наче пригадала... Чи бува я не надихнула його на якісь оди чи щось у такому ж дусі?

— Ради бога, то був Горацій.

— Ой, так. Ота його мила річ про горобця.

— Про горобця писав Катул.

— О, я пам'ятаю! Він був такий любий, так приємно було дрочити його. Знаєш, я була його Лівією?

— О боже, Лесбією!

Ерато горнеться до нього ближче:

— Любий, вибач. Я намагаюся як тільки можу.

— Я просто думаю собі, якщо ти так ставишся до великих поетів минулого, то як, збіса, ти ставишся до...

— Майлзе, я тільки надихаю людей. Кидаю зернята. Я не можу бути всюди, де сходять квіти. А щоб читати щось, окрім того, що написане давньогрецькою мовою, то в мене від цього очі болять. Жодна інша абетка не дозволяє мені вловлювати півтони.

Майлз Ґрін і далі дивиться в стелю, глибоко замислившись. Ерато цілує його в плече:

— Любий, скажи, про що ти думаєш?

— Ти сама добре знаєш.

— Ну, скажи, але чесно.

— Мені цікаво, чи ти прочитала бодай рядочок з того, що я написав. Тепер уже вона замовкає на хвилю. Шукає губами його шию й цілує:

— Майлзе, я прочитала кілька рецензій. І чула розмови багатьох людей про твої твори.

— Але сама їх не читала?

— Я знаю, про що вони. Маю загальне уявлення.

— Я запитав, чи ти читала їх.

— Ну... не те щоб читала, любий. Але завжди мала такий намір. Можу при-сягтись.

— Дякую.

— Майлзе, я кохаю тебе справжнього.

— Краще не вживай слова "справжній": ти цілком підірвала мою довіру до цього слова.— Не встигає Ерато й слова мовити, як він додає: — Перш за все ти кажеш, ніби я безнадійно нестриманий і неточний. Потім визнаєш, що не прочитала ані рядка з написаного мною. Слухай! Тобі слід писати рецензії.

Вона спирається лобом на його плече:

— Я така ж, як ти. Зі словами мені якось не щастить.

— Слухай, Ерато. Те, що ми граємо різні ролі в одній грі, це одне. Але чимраз більше й більше ти переносиш їх у наш відпочинок. Дедалі частіше глузуєш із того, що важливе для мене. Скажімо, з такого поняття, як реальність. І, на бога, більше не говори мені, мовби ти є такою, якою я хочу тебе бачити. Я не хочу, щоб ти була такою. Ти така, якою ти хочеш бути. Це вже не смішно.

— Будь ласка, не сердься.

— Я не серджуся. Я дуже вражений. І шокований.

Він дивиться у стелю. її рука погладжує його живіт, опускається нижче і знаходить в'ялий пеніс; гладить його і легенько стискає. Майлз озивається:

— Тобі завжди чогось хочеться. Ерато цілує його в плече:

— На відміну від тебе.

— Я говорив не про це.

— Ну, не дам я собі ради з іменами. Це все одно, якби хмара мух дзижчала у мене в голові.

— Це найкраще порівняння, яке спало тобі на думку?

— А що тут не так, любий?

Він міцно зціплює губи; але врешті-решт не витримує.

— Ти дуже добре все пам'ятаєш. Коли хочеш. Вона й далі пестить його член. Уточнює:

— Деякі речі.

Він витримує недовгу паузу.

— Добре тобі балакати. Звичайно, я розумію, той випадок на галявині Парнасу тільки метафора, символ поєднань літер абетки, з яких утворюються слова, і так далі. Але я не розумію, чому ти не можеш потурати моїй сексуальній невправності. Я не маю такого досвіду, як у тебе. Річ певна, що прошу тебе не надто багато, коли хочу, щоб ти побувала у чиїйсь шкурі годину чи дві. Хоча б час від часу.

— Майлзе, я знаю, чорний колір красивий, але мені таки трішки боляче, що мене не вистачає тобі такої, якою я є. Навіть не беручи до уваги той факт, що ми з самого початку домовилися: я буду кимось іншим тільки тоді, коли мені самій цього захочеться.

— Одначе, в тебе ніколи не з'являється такого бажання.

— Не розумію, чому ми не можемо залишатися самими собою.

— Бо ти мене не розумієш. Часом мені спадає на думку, що нам було б значно краще, якби ми були зовсім різними людьми.

Ерато піднімає його член угору й відпускає.

— Розумію тебе, любий. Можливо, я не читала твоїх книжок, але прочитала тебе. Знаю тебе майже напам'ять.— Тепер Ерато поплескує по членові, наче прощаючись із ним, і бере Майлза за плече.— І будь ласка, припинімо цю розмову. Давай трішки відпочинемо. Можливо, по певному часі я почуватимусь інакше. Коли почнемо наступну сторінку.

— Я зовсім не вважаю, що ми вже вирішили цю справу.

— Любий...

— Останнім часом одно балакаємо. Я мав тебе тільки якихось два нещасних рази впродовж, ну, щонайменше півтораста сторінок! Ми тут не для цього.

— Обіцяю, наступного разу вигадати щось справді розкішне. Майлз Ґрін зітхає:

— Цього не досить.

— Любий...

— Ну, добре.

— Я мовчу, мовчу... Можеш брати мене знову і знову, безконечно.

— Ой, чи настане такий день!

— Обіцяю.

Вона попліскує його по плечі. Майлз хотів був щось сказати, але тут же стуляє губи.

У кімнаті западає тиша, якщо не рахувати цокання годинника з зозулею. Два тіла лежать обійнявшись на ліжку, огорнутому присмерком; очі в обох заплющені,— чарівна картина статевої гармонії. Жінка горнеться до чоловіка, чоловік здається опікуном і захисником. Мир і спокій після шквалу почуттів. Ерато трішки, на кілька сантиметрів піднімає праву ногу, яка лежить упоперек його ніг, уже сонно треться низом живота об його стегно і завмирає непорушно.