— О Боже...
Він кидається до дверей і прочиняє їх; та тільки й того, що знову бачить ту ж кімнату, яку заступає спантеличене обличчя його ж самотнього двійника. Він зачиняє двері, спирається на них плечем і дивиться на ліжко. По хвилі щипає себе пальцями за руку, знову розглядається по кімнаті. Нарешті здається, ковтає слину, прокашлюється. В його голосі з'являються нотки чи то запитання, чи лестощів:
— Ерато... люба? Тиша.
— Суко. Тиша.
— Це неможливо.
— Це не тільки неможливо, а так воно і є.
її слова долинають з кутка кімнати, де стоять стіл і стілець, але голос якийсь безтілесний. Нема жодної фізичної ознаки її присутності.
— Ради Бога, де ти?
— Там, звідкіля мені не треба було ніколи виходити.
— Не можна так чинити. Говориш, я порушую правила...
— Мені б хотілося дещо запитати тебе, Майлзе. Чи став би ти поводитися зі мною так брутально і по-варварському, як протягом цієї останньої години з гаком, якби дізнався, що я не та, ким є, а дочка хрещеного батька мафії? Якби ти знав, що варто мені тільки підняти слухавку й твоя доля буде вирішеною?
— Хочу знати, чому тебе не бачу.
— Щойно у тебе відбулася невеличка аневризма в мозку, або ж патологічне розширення артерії. На жаль, воно вплинуло на вузли, які відповідають за волевиявлення і розумову візуалізацію. Вони містяться близько від кори головного мозку і, як правило, завжди зазнають першими.
Несподівано його наче осяяв новий жахливий здогад. З розпачем він дивиться на порожній стілець.
— Я навіть не пам'ятаю твоєї зовнішності.
— Це, можливо, навчить тебе не чіпати того, про що нічогісінько не знаєш. Скажімо, про амнезію.
Наче страждаючи від загальної сліпоти, він навпомацки просувається через кімнату і важко опускається на ліжко.
— Ця хвороба невиліковна?
— Вся літературна братія приєднається до моєї молитви, щоб вона такою виявилася.
— Ти не можеш цього зробити зі мною.— Голос не озивається. Під халатом кольору шовковиці він кладе руку на серце.— Мені погано.
— Ти не відповів на моє запитання.
— Мені потрібен лікар.
— Я і є лікар.
— Мені потрібен справжній лікар.
— Якщо хочеш знати, Майлзе, до абсурду романтична роль, яку ти й усі інші невротики твого типу завжди приписували мені, нічого спільногр з реальністю не має. Насправді я отримала освіту лікаря-психолога. І так трапилося, що спеціалізуюся на психічному захворюванні, яке ти через своє неуцтво називаєш літературою.
— Психічне захворювання!
— Так, Майлзе. Психічне захворювання.
— Але як же ж...
— Як на мене, ти просто хтось, хто зобов'язаний прореагувати на шок, якого зазнав під час появи на світ. Як завжди буває, це викликало в тебе виразне бажання деструктивної помсти. Як завжди, ти намагався нейтралізувати його схильністю до вуаєризму й ексгібіціонізму. Я стикалася з цим десятки тисяч разів. Ти також не відхиляєшся від звичної патології, намагаючись опанувати незаліковану травму постійним потуранням квазіреґресивній діяльності, яка полягає в написанні творів та їхній публікації. Можу тобі сказати, здоров'я твоє було б набагато краще, якби ти повністю і відкрито регресував до цих двох основних для тебе занять.
— Тобто підглядати за іншими і шастати вулицями в чім мати народила?
— Існує професія, яка сприяє цим заняттям і навіть може принести певну винагороду. У трохи зміненій формі.
— Яка ж то професія?
— Робота в театрі, Майлзе. Тобі слід було стати актором або режисером. Але боюся, зараз уже запізно.
— Ти б не насмілилася сказати це мені у вічі.
— А все тому, що неминуче я приречена бути подобою твоєї матері. Іншими словами, головною мішенню твоїх пригноблених почуттів одторгнення, які перетворилися в Rachsucht, або необхідність помсти. Гадаю, пора тобі перечитати Фройда. Чи когось іншого з моїх більш обдарованих учнів. Скажімо, Фе-ніхеля. Подивись його "Психоаналітичну теорію неврозів", Нью-Йорк. Видавництво "В. В. Нортон і компанія", тисяча дев'ятсот сорок п'ятий рік.
— Якби Фройдові трапилось познайомитися з тобою, він би кинувсь у Дунай.
— Не будь дитиною, Майлзе. Ти просто ще раз підтверджуєш мій діагноз.
— Що ти маєш на увазі, кажучи "ще раз"?
— Не думаю, ніби обов'язково треба пояснювати справжнє аналітичне значення твоєї потреби у символічний спосіб принизити лікаря-жінку.— Вона замовкає. Згодом зовсім несподівано її голос чується набагато ближче, десь від ліжка, поруч з ним.— Знаєш, щиро кажучи, ніколи не було ані справжніх громів небесних, ані вогняних тризубів. У моїй родині завжди дотримувалися переконання, що слід дозволяти природі лікувати те, що природне.
Чоловік сидить, схиливши голову на груди. Й ось раптом, без попередження, кидається в протилежний кінець ліжка, звідки лунає голос, наче регбіст, що летить на суперника з м'ячем. Утім, правим коліном б'ється об високе бильце і, безпорадно загрібаючи руками повітря, опиняється долі. Сердито зводиться на ноги. Зараз голос, який довів його до шалу, лине від рельєфної стелі над головою.
— Мені не слід було перейматися. Цей твій недолік не завадив би тобі прожити абсолютно нормальне життя. І дуже ймовірно, що з більшою користю. Ти міг би, скажімо, копати канави. Або збирати сміття.
Майлз підводить погляд до стелі:
— Бачить Бог, тобі краще не з'являтися мені на очі.
— І не думаю. Якщо на те пішло, невдовзі аневризма пошириться на сусідні центри слуху і ти навіть не чутимеш мого голосу.
Він майже кричить у стелю:
— Що швидше ти заберешся на свою занюхану гору, то щасливішим я буду! Жвавість, із якою виголосив свою тираду, зводиться нанівець напрямком, з
якого звучить відповідь: її голос знову лунає збоку столика у кутку кімнати.
— Я ще не зовсім закінчила з тобою. По-перше, хотіла б, щоб ти подумав, як тобі пощастило, що я не попрохала батька влаштувати тобі обширний крововилив у мозок. Я не звертатиму уваги на твій зневажливий скептицизм та твої спроби виставити на сміх усе, що вособлюю. Беручи до уваги поверховість твого розуму та загальну клінічну картину, я заледве чи можу покладати на тебе провину за те, що ти наскрізь просяк низькопробним іконоборчим духом позбавленої талантів і самодеструктивної культури.
— Ти ж насолоджувалася кожною хвилею.