Мантиса

Страница 35 из 48

Джон Фаулз

— О Боже...

Він кидається до дверей і прочиняє їх; та тільки й того, що знову бачить ту ж кімнату, яку заступає спантеличене обличчя його ж самотнього двійника. Він зачиняє двері, спирається на них плечем і дивиться на ліжко. По хвилі щипає себе пальцями за руку, знову розглядається по кімнаті. Нарешті здається, ковтає слину, прокашлюється. В його голосі з'являються нотки чи то запитання, чи лестощів:

— Ерато... люба? Тиша.

— Суко. Тиша.

— Це неможливо.

— Це не тільки неможливо, а так воно і є.

її слова долинають з кутка кімнати, де стоять стіл і стілець, але голос якийсь безтілесний. Нема жодної фізичної ознаки її присутності.

— Ради Бога, де ти?

— Там, звідкіля мені не треба було ніколи виходити.

— Не можна так чинити. Говориш, я порушую правила...

— Мені б хотілося дещо запитати тебе, Майлзе. Чи став би ти поводитися зі мною так брутально і по-варварському, як протягом цієї останньої години з гаком, якби дізнався, що я не та, ким є, а дочка хрещеного батька мафії? Якби ти знав, що варто мені тільки підняти слухавку й твоя доля буде вирішеною?

— Хочу знати, чому тебе не бачу.

— Щойно у тебе відбулася невеличка аневризма в мозку, або ж патологічне розширення артерії. На жаль, воно вплинуло на вузли, які відповідають за волевиявлення і розумову візуалізацію. Вони містяться близько від кори головного мозку і, як правило, завжди зазнають першими.

Несподівано його наче осяяв новий жахливий здогад. З розпачем він дивиться на порожній стілець.

— Я навіть не пам'ятаю твоєї зовнішності.

— Це, можливо, навчить тебе не чіпати того, про що нічогісінько не знаєш. Скажімо, про амнезію.

Наче страждаючи від загальної сліпоти, він навпомацки просувається через кімнату і важко опускається на ліжко.

— Ця хвороба невиліковна?

— Вся літературна братія приєднається до моєї молитви, щоб вона такою виявилася.

— Ти не можеш цього зробити зі мною.— Голос не озивається. Під халатом кольору шовковиці він кладе руку на серце.— Мені погано.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Мені потрібен лікар.

— Я і є лікар.

— Мені потрібен справжній лікар.

— Якщо хочеш знати, Майлзе, до абсурду романтична роль, яку ти й усі інші невротики твого типу завжди приписували мені, нічого спільногр з реальністю не має. Насправді я отримала освіту лікаря-психолога. І так трапилося, що спеціалізуюся на психічному захворюванні, яке ти через своє неуцтво називаєш літературою.

— Психічне захворювання!

— Так, Майлзе. Психічне захворювання.

— Але як же ж...

— Як на мене, ти просто хтось, хто зобов'язаний прореагувати на шок, якого зазнав під час появи на світ. Як завжди буває, це викликало в тебе виразне бажання деструктивної помсти. Як завжди, ти намагався нейтралізувати його схильністю до вуаєризму й ексгібіціонізму. Я стикалася з цим десятки тисяч разів. Ти також не відхиляєшся від звичної патології, намагаючись опанувати незаліковану травму постійним потуранням квазіреґресивній діяльності, яка полягає в написанні творів та їхній публікації. Можу тобі сказати, здоров'я твоє було б набагато краще, якби ти повністю і відкрито регресував до цих двох основних для тебе занять.

— Тобто підглядати за іншими і шастати вулицями в чім мати народила?

— Існує професія, яка сприяє цим заняттям і навіть може принести певну винагороду. У трохи зміненій формі.

— Яка ж то професія?

— Робота в театрі, Майлзе. Тобі слід було стати актором або режисером. Але боюся, зараз уже запізно.

— Ти б не насмілилася сказати це мені у вічі.

— А все тому, що неминуче я приречена бути подобою твоєї матері. Іншими словами, головною мішенню твоїх пригноблених почуттів одторгнення, які перетворилися в Rachsucht, або необхідність помсти. Гадаю, пора тобі перечитати Фройда. Чи когось іншого з моїх більш обдарованих учнів. Скажімо, Фе-ніхеля. Подивись його "Психоаналітичну теорію неврозів", Нью-Йорк. Видавництво "В. В. Нортон і компанія", тисяча дев'ятсот сорок п'ятий рік.

— Якби Фройдові трапилось познайомитися з тобою, він би кинувсь у Дунай.

— Не будь дитиною, Майлзе. Ти просто ще раз підтверджуєш мій діагноз.

— Що ти маєш на увазі, кажучи "ще раз"?

— Не думаю, ніби обов'язково треба пояснювати справжнє аналітичне значення твоєї потреби у символічний спосіб принизити лікаря-жінку.— Вона замовкає. Згодом зовсім несподівано її голос чується набагато ближче, десь від ліжка, поруч з ним.— Знаєш, щиро кажучи, ніколи не було ані справжніх громів небесних, ані вогняних тризубів. У моїй родині завжди дотримувалися переконання, що слід дозволяти природі лікувати те, що природне.

Чоловік сидить, схиливши голову на груди. Й ось раптом, без попередження, кидається в протилежний кінець ліжка, звідки лунає голос, наче регбіст, що летить на суперника з м'ячем. Утім, правим коліном б'ється об високе бильце і, безпорадно загрібаючи руками повітря, опиняється долі. Сердито зводиться на ноги. Зараз голос, який довів його до шалу, лине від рельєфної стелі над головою.

— Мені не слід було перейматися. Цей твій недолік не завадив би тобі прожити абсолютно нормальне життя. І дуже ймовірно, що з більшою користю. Ти міг би, скажімо, копати канави. Або збирати сміття.

Майлз підводить погляд до стелі:

— Бачить Бог, тобі краще не з'являтися мені на очі.

— І не думаю. Якщо на те пішло, невдовзі аневризма пошириться на сусідні центри слуху і ти навіть не чутимеш мого голосу.

Він майже кричить у стелю:

— Що швидше ти заберешся на свою занюхану гору, то щасливішим я буду! Жвавість, із якою виголосив свою тираду, зводиться нанівець напрямком, з

якого звучить відповідь: її голос знову лунає збоку столика у кутку кімнати.

— Я ще не зовсім закінчила з тобою. По-перше, хотіла б, щоб ти подумав, як тобі пощастило, що я не попрохала батька влаштувати тобі обширний крововилив у мозок. Я не звертатиму уваги на твій зневажливий скептицизм та твої спроби виставити на сміх усе, що вособлюю. Беручи до уваги поверховість твого розуму та загальну клінічну картину, я заледве чи можу покладати на тебе провину за те, що ти наскрізь просяк низькопробним іконоборчим духом позбавленої талантів і самодеструктивної культури.

— Ти ж насолоджувалася кожною хвилею.