— Ні, Майлзе. Якщо я й дала тобі підстави так думати, то тільки для того, щоб випробувати тебе. Щоб пересвідчитися, до яких глибин ти можеш опуститись. Я даремно сподівалася, що в якусь мить ти заволаєш: "Досить, я втрутився в царину святих таїнств!"
— Боже, якби мені тільки запопасти тебе до рук.
— Чого я не можу вибачити, то це твоєї невдячності. Я давненько вже не виявляла до жодного з моїх пацієнтів такої уваги, як до тебе. А що стосується мистецького боку справи,— я зробила усе від мене залежне — всупереч усім природним схильностям — щоб тільки пристосуватися до твоєї неповороткої прозаїчної уяви. Тепер, коли вся сцена вже позаду, можу признатися, що в багатьох місцях я подумки аж скрикувала, так там бракувало бодай завуальованих метафор.
— Я вб'ю тебе.
— А ще, коли зникну назавжди,— а це може трапитися будь-якої миті, я хочу, щоб ти запам'ятав, як проґавив нагоду, варту всього життя. Замість цієї розмови я могла б зараз сидіти в тебе на колінах. Я гадаю, трішечки поплакала б, і ти б відчув себе таким мужнім, сильним і усе таке інше. Якщо до мене належним чином підступитись, то я й найменше не скидатимусь на ту потішну карикатуру затятої старої пуританти, яку ти зовсім без потреби витяг на світ. Твої заспокійливі ласки могли б перерости в еротичні, і я б не стала пручатися, якби ти скористався з мого емоційного стану. За таких обставин це було б цілком доречно, і ми могли б зовсім природно опинитися у взаємоприйнятній позиції. Але задля того, щоб кохатися, Майлзе, а не робити щось за твоїм відразливо механічним терміном. Ми б стали одним цілим — чуттєвим, взаємопрощаючим і пристрасним. Увесь епізод будувався б на цьому і компенсував би повну дурість решти сцен. І що ми маємо натомість? Могло бути так гарно: твоє горде чоловіче єство глибоко оволодіває моєю розкутою жіночістю, майстерно викликаючи усе нові сльози, але цього разу — сльози чуттєвої радості.
— О святий Боже...
— Злиття наших тіл у завершальній цілісності, у вічному очікуванні кульмінаційного моменту.— Голос замовкає, наче спохопившись, що зазвучав надто лірично, як для такої розмови, і надалі набуває спокійнішого ритму:— Ось, що ти зруйнував. І зробив усе навіки неможливим.
Майлз похмуро зиркає в той бік, звідкіля чути голос:
— Оскільки я більше тебе не бачу, то навіть не можу уявити, що я втратив. А щодо вічного очікування кульмінаційного моменту, то це найдужче нагадує мені запор.
— У тебе немає ані уяви, ані почуттів.
Зараз він згортає руки на грудях і знову міряє очима порожній стілець. Вираз обличчя свідчить про підступний задум.
— А знаєш, у мене все ще перед очима ота темношкіра дівчина.
— Я не бажаю говорити про неї. її поява була зайвою.
— І те, що вона повністю переважила тебе красою та сексуальністю.
— Звідкіля тобі знати? Ти ж забув, яка я з себе.
— Є ще метод дедукції. Якщо вона була такою, то ти, мабуть, була отакою.
— З цього зовсім нічого не випливає. Він спирається на лікоть:
— Я й досі наче відчуваю, яка приємна на дотик її брунатна шкіра, яке в неї тепле, туге, принадно витончене тіло.— Майлз усміхається у бік порожнього стільця у кутку.— І це, боюся, підштовхує мене до висновку, що ти мала б бути досить огрядною з брезклим обличчям. Звичайно, у цьому немає твоєї провини. Я впевнений, психіатрія — шкідливий для здоров'я фах.
— Я не збираюся більше слухати...
— А губки які в неї. Неначе квітка джакаранди. Твої, напевно, на смак, як грецька цибуля абощо. Все наче знову перед очима. Вона дала мені прекрасне відчуття, що справді бажає мене, що не існує жодних перепон, що приймається усе. Була наче прекрасна джазова композиція. Бессі Сміт, Біллі Голідей... Гадаю, про тебе, хоч би ким ти була, в мене мало б скластися враження, як про людину, що з острахом ставиться до свого тіла, ніколи не здатна розслабитися, ще одна інтелектуальна снобка, звична феміністка, надто фригідна і зазвичай надто дезорганізована, щоб коли-будь...
Рука так і залишилася невидимою, однак ляпас виявився цілком реальний. Майлз потирає щоку.
— Ти, здається, говорила щось про клінічну психологію?
— Окрім усього іншого, я жінка, свине!
— А я думав, ти вже зникла. Голос долинає з-за дверей:
— Саме збиралася. Але не піду, поки не скажу тобі, що ти аж до смішного найбільш самовдоволений чоловік з усіх, із ким мені доводилося мати справу. Боже, і як тільки тобі стає духу — ви, набундючені пеніси світудак і не зрозуміли однієї речі про емансипованих жінок, а саме: їх неможливо купити на секс. А тебе я б навіть не зарахувала до списку найкращих п'ятдесяти тисяч чоловіків, і особливо в цій країні, в якій, це всім відомо, чоловіки не верховодять у ліжку. Причому, у буквальному значенні. Я це зрозуміла ще під час нашої першої зустрічі. Ти був би набагато щасливішим, якби я була моряком чи хлопчиком-хористом.— Голос утихає, але тільки на мить: — Темношкіра дівчина,— ой як смішно! Ти все-таки усвідомлюєш, із ким розмовляєш? Почнемо з того, чи ти знаєш, ким була Темна Леді з "Сонетів"? Хоч би кого б ти назвав, я їх усіх знала особисто. І не тільки Шекспіра. Мільтона. Рочестера. Шеллі. Того, хто написав "Будуар". Кітса. Герберта Уеллса.— Голос знову вмовкає на кілька хвиль, тоді лунає далі, але вже не так пристрасно: — Якось я навіть перебула один дощовий день з Т. С. Еліотом.
— І де ж це було? Повагавшись, голос відповідає:
— В Лондоні. Але нічого з того не вийшло.
— Чому?
— Це не має значення. Коли хочеш знати, з якоїсь абсурдної причини він одягнувся, як клерк агентства нерухомості. Натяг був на голову кумедного капелюха — позичив у мільйонера з Бредфорда. Мені було нудно, я втомилася, бо він, якщо чесно... та бог з ним. Зрештою, почервонівши, він нерішуче зазіхнув на мене, а в кінці по-батьківськи поцілував. Ти зробив би так само, якби я тобі дала навіть шанс, чого я робити не збираюся.
— Справді шкода, що ти не думаєш писати мемуари.
— Ось що я тобі скажу. Коли б я за це взялася, то розповіла б правду про таких, як ти. Хочеш довідатися, чому ти в сексі — нуль і чому такий же привабливий, мов та ганчірка? Бо ти, як і решта чоловіків твого типу, не намагаєшся зрозуміти душу жінки. Вважаєш, що ми тільки для того й надаємося, щоб умлівати й розчепірювати ноги...