Мантиса

Сторінка 3 з 48

Джон Фаулз

Він не проводжає її поглядом, лежить нерухомо, поклавши руки вздовж тіла під простирадлом, і дивиться в стелю. Дві жінки впівголоса розмовляють десь біля дверей. Заспокійливе. Відімкнений струм. Анестезія. Операція. Він ворушить ступнями, торкається руками стегон. Голі. Мацає вище. Голісінький. Двері зачинилися, докторка повертається до нього, простягає руку, натискує кнопку виклику поруч із ліжком і якусь хвилю уважно дивиться на нього.

— Ви повинні постаратися зрозуміти, що для них це теж удар. Люди зазвичай і не підозрюють, наскільки їм важливо, що їх упізнають, уважаючи це доказом свого існування. Вони жахаються, коли трапляється щось схоже на ваш випадок. Розгублюються. Згодні?

— Я зовсім голий.

Вона всміхається, її розсмішило таке нелогічне продовження. Або ж те, що втрата одягу вразила його більше, ніж утрата пам'яті.

— Вам нічого не потрібно. Тут дуже тепло. Щиро кажучи, навіть надто тепло. — Лікарка торкнулася своєї білої туніки: — Під цим у мене нічого немає.

Вони виставляють на термостаті надто високу температуру, ми всі вже не раз скаржилися. Це при тому, що тут немає жодного вікна... А ви знаєте, що таке "термостат?".

— Приблизно.

Він спробував трохи звестись, аби нарешті розглянути кімнату. Вікон тут справді бракувало. Меблів теж майже не було, якщо не рахувати невеличкого столика та стільця в протилежному від ліжка лівому куті. Стіни були вкриті такими опуклими сірими квадратами, що й стеля. Й навіть двері в ногах ліжка виявились оббиті тим самим матеріалом. Тільки долівці дали спокій, намагаючись пом'якшити загальну монотонність: долівку встелили вичовганим килимком тілесно-рожевого кольору. Цей відтінок художники колись називали старою трояндою. Оббиття... м'яке... в'язниця: ніяк не збагнути взаємозв'язку між цими поняттями. Але він пошукав поглядом очі лікарки, й та напевно здогадалася, яких слів йому бракує.

— Задля тиші. Найсучасніший винахід. Звукоізоляція. Як тільки у вас відбудуться зрушення, ми переведемо вас до іншого приміщення.

— Годинник.

— Так,— вона показала рукою. Він висів на стіні за його головою, ближче до лівого кутка. То був абсурдно помпезний швейцарський годинник із зозулею, надмірно орнаментований, зі стилізованим альпійським дахом і невеличким юрмищем загадкових істот, селян, корів, альпійських рогів, едельвейсів і ще бозна-чого, вирізаного на кожному клаптику бурої дерев'яної поверхні. — Його нам залишив попередній пацієнт. Дуже порядний ірландець. Ми вирішили, що з годинником тут буде затишніше.

— Він страховинний.

— Вас він не турбуватиме. Ми від'єднали механізм, що відлічує години. Зозуля більше не кує.

Він не зводив очей з дурного годинника, з хаотичного вигляду, провислих нутрощів — гирьок і ланцюжків. Ця машина таки заважала. Символізувала щось, чого він боявся, хоча й не знав причини; аномалія, неспівмірне нагадування про все, чого не міг згадати.

— Його вилікували?

— Випадок був досить складний...

Він повернув голову і знову подивився на неї знизу вгору: отже, ні?

— Коли вам стане краще, я розповім про нього. Він обміркував почуте.

— Це ж не?..

— Не що?

— Божевільня?

— Ради Бога, ні. Ви в такому ж здоровому глузді, як я. Або й у ще здоровішому.

Зараз, чекаючи відповіді на виклик, вони сиділа край ліжка, згорнувши руки, впівоберта до нього. З нагрудної кишені туніки стирчали два олівці й футляр термометра. Темне волосся було стягнене тугим вузлом на потилиці, ніякої косметики; і все ж в обличчі було щось від класицизму, від середземноморської елегантності. Шкіра була надзвичайно чиста. Блідість її здавалася теплою,— мабуть, у жилах цієї жінки текла італійська кров; хоча манери виказували стовідсоткову англійку, очевидно, гарного виховання, навіть вищого класу, з добрим родоводом. Особливий тип молодої жінки, чиї здібності привели до серйозного фаху, замість марнувати життя у неробстві. Йому спало на гадку, чи, зрештою, вона бува не єврейка, не пагінець однієї з тих поважних сімей, які впродовж тривалого часу поєднували значні статки з ученістю та державною службою; затим йому майнуло інше: з якого це дива щось таке могло йому прийти на гадку? Вона простягла руку й торкнулася його, щоб підбадьорити:

— З вами усе буде гаразд. У нас були набагато гірші випадки.

— Це схоже на повернення у дитинство.

— Я розумію. Лікування може подіяти не відразу. Ми обоє повинні набратися терпіння,— вона усміхнулася. — Якщо так можна сказати. — Тоді відвелася й удруге натисла кнопку дзвінка поряд з узголів'ям, знову сіла на ліжко.

— А що це за шпиталь?

— Центральний,— лікарка уважно подивилася на нього. Він непорозуміло похитав головою. Вона опустила очі, та по якійсь хвилі зиркнула на нього одним зі своїх метких, пронизливих поглядів: — Я тут для того, щоб повернути вам вашу пам'ять. Подумайте. Адже про існування центрального шпиталю всяк знає.

Він понишпорив у пам'яті; й у якийсь дивовижний спосіб зрозумів одночасно дві речі: подібні пошуки — даремна трата часу, буде розумно, якщо він більше не робитиме таких спроб. Коли початковий шок минувся, виявилось, цілковита ізоляція від усього, ким ти був чи міг бути, не є аж таким неприємним: від тебе не сподіваються жодних подвигів, ти вільний од усіх зобов'язань, суть яких забута, хоча вони таки могли існувати. Це вантаж, якого ніхто не бачив, але голові без нього набагато легше. І попри все опіка врівноваженої та знаючої молодої жінки викликала неспокій. У скромному трикутному вирізі туніки було видно ніжну шию.

— Шкода, що я не можу глянути на своє обличчя.

— Я — ваше дзеркало. Поки що.

Він заглянув до нього і не побачив нічого певного.

— Чи не потрапив я в аварію? Вона спохмурніла.

— Боюся, саме так. Вас перетворили були на жабу. — Не одразу, вичитавши щось невловне в її очах, він зрозумів, що, жартуючи, лікарка хоче подолати його надмірну стурбованість власним станом. Він здобувся на кволу усмішку.

— Отак уже краще,— сказала вона.

— Чи відомо вам, як я... ким я був?

— Так.

Він чекав, коли вона відповість повніше, однак жінка мовчки дивилася на нього: ще один тест.

— То ви мені не скажете?

— Це ви самі скажете мені. Незабаром. Кілька секунд він мовчав.