— Гадаю, ви...
— Що?
— Лікуєте психів.
— Тобто — психіатр?
— Саме так.
— Я невропатолог. Аномальне функціонування мозку. Моя спеціальність — мнемологія.
— А що це?
— Як працює пам'ять.
— Або не працює?
— Деколи. Тимчасово.
Волосся в неї було зав'язане на потилиці шарфом — єдиною деталлю одягу, що робила її схожою на звичайну жінку. На краях шарфа рясніли трояндочки й овальне листячко. Чорне на білому.
— Я не знаю, як вас звати.
Сидячи на краю ліжка, вона повернулася до нього і великим пальцем підгорнула ліву вилогу туніки. Там була прищеплена маленька пластикова картка: "Д-р А. ДЕЛЬФІ". Втім, вона одразу ж підвелася, демонструючи своїм виглядом, що ця несуттєва бюрократична деталь, яка стосується її особи, з медициною не має нічого спільного.
— Ну де ж та сестра?
Вона підійшла до дверей і виглянула в коридор; але даремно, знову повернулася до ліжка й утретє натиснула кнопку виклику. Цього разу тримала її довго і вперто. Дивилась у підлогу, зціпивши губи, наче знімала з нього будь-яку провину за такий вияв нетерпіння.
— Як давно я вже тут?
— Кілька сторінок.
— Сторінок?
Вона склала руки на грудях і знову в її уважних очах промайнув натяк на глузування.
— А що.я повинна була сказати?
— Днів.
Лікарка всміхнулася більш відкритою усмішкою.
— От і добре.
— Чому ви сказали "сторінки"?
— Ви втратили свою особистість, містере Ґрін. І ваше сприйняття реальності
— це те, з чого мені доводиться починати. А воно, як бачиться, в добрій формі.
— Це схоже на втрату валізи.
— Як кажуть у таких випадках, краще вже валізу, аніж руки й ноги.
Він утупився в стелю, силкуючись заново охопити минуле, місце, якусь мету.
— Я напевно втікаю від чогось.
— Мабуть.. Для цього тут ми. Щоб допомогти вам докопатися до суті. — Лікарка торкнулась його оголеного плеча: — Але зараз головне не хвилюватися. Просто заспокойтесь.
Вона знову підійшла до порога. За прочиненими дверима було якось дивно темно, й він нічого не розгледів. Знову втупивсь у вигнуті квадрати стелі, у ці густі ряди звисаючих коконів, кожен зі своєю вершиною-ґудзиком. Дармо що сірі, вони скидалися на груди. Шеренги за шеренгами грудей старшокласниць, отакий собі купол з одних розквітлих сосків. Він хотів був звернути на це увагу лікарки, але та все ще очікувала чогось із коридору, до того ж інтуїція підказала йому, що саме про це не слід зараз говорити. Спостереження було надто особистим, надто грайливим і могло б її образити.
Нарешті хтось жвавою ходою вступив до палати. То була молода медсестра походженням з Вест-Індії,— біла шапочка, брунатне обличчя, накрохмалена блакитна з білим лікарняна форма. В одній руці вона тримала скручену в рурку прогумовану підстилку. Вона кивнула в бік лікарки й ніби відрапортувала:
— Сестричка на стежці війни!
Лікарка пропустила повз вуха її слова й звернулася до хворого:
— Це — медсестра Корі.
— Приємно бачити вас тут, містере Ґрін. Він спереляку скорчив гримасу:
— Вибачте?..
Вона майже серйозно покивала на нього пальцем, зблиснули карі очі, зазвучав глибокий карибський голос:
— А відтепер ніяких вибачень. Інакше надаю ляпанців.
Йому сподобалася ця симпатична дівчина з почуттям гумору і владною вдачею. Через рідкісний збіг,— якби не він, то йшлося б про гени зовсім різних рас,— її очі були такого самого кольору, що й у лікарки.
— Зачиніть, сестричко, двері, будь ласка. Я хочу провести попередні процедури.
— Гаразд.
Доктор Дельфі знову склала руки на грудях. То була, мабуть, її улюблена постава. Лікарка уважно дивилась на нього й, здавалося, щось подумки зважувала, наче ще остаточно не вирішила, в чому полягатиме лікування, наче вона вбачає в пацієнтові не так особистість, як завдання, яке слід розв'язати. Зрештою ледь помітно всміхнулася:
— Вам боляче не буде. Багато пацієнтів вважали процедури приємними і заспокійливими. — Вона глипнула на медсестру, яка вже стояла по той бік ліжка:
— Почнемо?
Обидві жінки разом нахилились і впевненими рухами, що свідчили про досвід, розв'язали матрац спочатку з одного боку, потім з другого, звільнили простирадла і вправно склали їх у ногах ліжка. Пацієнт спробував сісти, але ті вдвох лагідно змусили його повернутись у попереднє положення. Доктор Дельфі сказала:
— Лежіть спокійно. Так як зараз.
її голос, хоча й тихий, помітно пожвавів; і вона прочитала в очах пацієнта розгубленість.
— Мій любий, я — лікар, а це — медсестра. Ми бачимо голі чоловічі тіла день у день.
— О, так,— озвався він,— вибачте.
— А тепер ми повинні підкласти під вас прогумовану підстилку. Поверніться обличчям до мене. — Він повернувся і відчув, як медсестра підкладає йому підстилку вздовж спини. — А тепер на другий бік. Через сувій. Ось так. Гарно. А тепер на спину. — Йому не залишалося нічого, як дивитись у розкреслену квадратами стелю. Під ним старанно натягли підстилку. — А тепер підніміть руки й закладіть їх під голову. Ось так. А тепер заплющіть очі. Я хочу, щоб ви розслабилися. Ви перебуваєте в найкращій лікарні Європи. В нас дуже високий процент одужань. Вважайте, що ви не щезли без сліду, що ви вже на шляху до одужання. Просто розслабте усі ваші м'язи. І свідомість. Усе буде добре. — Настала пауза. — А зараз ми хочемо перевірити вас на деякі реакції нервової системи. Ви повинні лежати зовсім спокійно.
— Добре.
Він слухняно заплющив очі. На деякий час запала цілковита тиша, тільки годинник відраховував час, після чого прозвучав тихий наказ лікаря:
— Починайте, сестричко.
Дві легкі долоні торкнулися його рук, закладених під голову на подушці, ковзнули вниз до пахв, потім ще нижче вздовж тіла, спинилися на стегнах, натисли.
— Мої руки на дотик приємні й теплі, містере Майлз?
— Так, дякую.
Медсестра відняла руки, але тільки на мить. Лівою рукою вона вправно підняла його в'ялий пеніс, а правою стала поволі масажувати калитку. Хворий вирячився на неї, лікарка нахилилася до нього.
— Нервовий центр пам'яті в мозку тісно пов'язаний із центром, який контролює діяльність статевих залоз. Ми повинні пересвідчитися, що останній функціонує справно. Це звичайна процедура, нема причин соромитись. А тепер, будь ласка, все-таки заплющіть очі.