Мантиса

Сторінка 4 з 48

Джон Фаулз

— Гадаю, ви...

— Що?

— Лікуєте психів.

— Тобто — психіатр?

— Саме так.

— Я невропатолог. Аномальне функціонування мозку. Моя спеціальність — мнемологія.

— А що це?

— Як працює пам'ять.

— Або не працює?

— Деколи. Тимчасово.

Волосся в неї було зав'язане на потилиці шарфом — єдиною деталлю одягу, що робила її схожою на звичайну жінку. На краях шарфа рясніли трояндочки й овальне листячко. Чорне на білому.

— Я не знаю, як вас звати.

Сидячи на краю ліжка, вона повернулася до нього і великим пальцем підгорнула ліву вилогу туніки. Там була прищеплена маленька пластикова картка: "Д-р А. ДЕЛЬФІ". Втім, вона одразу ж підвелася, демонструючи своїм виглядом, що ця несуттєва бюрократична деталь, яка стосується її особи, з медициною не має нічого спільного.

— Ну де ж та сестра?

Вона підійшла до дверей і виглянула в коридор; але даремно, знову повернулася до ліжка й утретє натиснула кнопку виклику. Цього разу тримала її довго і вперто. Дивилась у підлогу, зціпивши губи, наче знімала з нього будь-яку провину за такий вияв нетерпіння.

— Як давно я вже тут?

— Кілька сторінок.

— Сторінок?

Вона склала руки на грудях і знову в її уважних очах промайнув натяк на глузування.

— А що.я повинна була сказати?

— Днів.

Лікарка всміхнулася більш відкритою усмішкою.

— От і добре.

— Чому ви сказали "сторінки"?

— Ви втратили свою особистість, містере Ґрін. І ваше сприйняття реальності

— це те, з чого мені доводиться починати. А воно, як бачиться, в добрій формі.

— Це схоже на втрату валізи.

— Як кажуть у таких випадках, краще вже валізу, аніж руки й ноги.

Він утупився в стелю, силкуючись заново охопити минуле, місце, якусь мету.

— Я напевно втікаю від чогось.

— Мабуть.. Для цього тут ми. Щоб допомогти вам докопатися до суті. — Лікарка торкнулась його оголеного плеча: — Але зараз головне не хвилюватися. Просто заспокойтесь.

Вона знову підійшла до порога. За прочиненими дверима було якось дивно темно, й він нічого не розгледів. Знову втупивсь у вигнуті квадрати стелі, у ці густі ряди звисаючих коконів, кожен зі своєю вершиною-ґудзиком. Дармо що сірі, вони скидалися на груди. Шеренги за шеренгами грудей старшокласниць, отакий собі купол з одних розквітлих сосків. Він хотів був звернути на це увагу лікарки, але та все ще очікувала чогось із коридору, до того ж інтуїція підказала йому, що саме про це не слід зараз говорити. Спостереження було надто особистим, надто грайливим і могло б її образити.

Нарешті хтось жвавою ходою вступив до палати. То була молода медсестра походженням з Вест-Індії,— біла шапочка, брунатне обличчя, накрохмалена блакитна з білим лікарняна форма. В одній руці вона тримала скручену в рурку прогумовану підстилку. Вона кивнула в бік лікарки й ніби відрапортувала:

— Сестричка на стежці війни!

Лікарка пропустила повз вуха її слова й звернулася до хворого:

— Це — медсестра Корі.

— Приємно бачити вас тут, містере Ґрін. Він спереляку скорчив гримасу:

— Вибачте?..

Вона майже серйозно покивала на нього пальцем, зблиснули карі очі, зазвучав глибокий карибський голос:

— А відтепер ніяких вибачень. Інакше надаю ляпанців.

Йому сподобалася ця симпатична дівчина з почуттям гумору і владною вдачею. Через рідкісний збіг,— якби не він, то йшлося б про гени зовсім різних рас,— її очі були такого самого кольору, що й у лікарки.

— Зачиніть, сестричко, двері, будь ласка. Я хочу провести попередні процедури.

— Гаразд.

Доктор Дельфі знову склала руки на грудях. То була, мабуть, її улюблена постава. Лікарка уважно дивилась на нього й, здавалося, щось подумки зважувала, наче ще остаточно не вирішила, в чому полягатиме лікування, наче вона вбачає в пацієнтові не так особистість, як завдання, яке слід розв'язати. Зрештою ледь помітно всміхнулася:

— Вам боляче не буде. Багато пацієнтів вважали процедури приємними і заспокійливими. — Вона глипнула на медсестру, яка вже стояла по той бік ліжка:

— Почнемо?

Обидві жінки разом нахилились і впевненими рухами, що свідчили про досвід, розв'язали матрац спочатку з одного боку, потім з другого, звільнили простирадла і вправно склали їх у ногах ліжка. Пацієнт спробував сісти, але ті вдвох лагідно змусили його повернутись у попереднє положення. Доктор Дельфі сказала:

— Лежіть спокійно. Так як зараз.

її голос, хоча й тихий, помітно пожвавів; і вона прочитала в очах пацієнта розгубленість.

— Мій любий, я — лікар, а це — медсестра. Ми бачимо голі чоловічі тіла день у день.

— О, так,— озвався він,— вибачте.

— А тепер ми повинні підкласти під вас прогумовану підстилку. Поверніться обличчям до мене. — Він повернувся і відчув, як медсестра підкладає йому підстилку вздовж спини. — А тепер на другий бік. Через сувій. Ось так. Гарно. А тепер на спину. — Йому не залишалося нічого, як дивитись у розкреслену квадратами стелю. Під ним старанно натягли підстилку. — А тепер підніміть руки й закладіть їх під голову. Ось так. А тепер заплющіть очі. Я хочу, щоб ви розслабилися. Ви перебуваєте в найкращій лікарні Європи. В нас дуже високий процент одужань. Вважайте, що ви не щезли без сліду, що ви вже на шляху до одужання. Просто розслабте усі ваші м'язи. І свідомість. Усе буде добре. — Настала пауза. — А зараз ми хочемо перевірити вас на деякі реакції нервової системи. Ви повинні лежати зовсім спокійно.

— Добре.

Він слухняно заплющив очі. На деякий час запала цілковита тиша, тільки годинник відраховував час, після чого прозвучав тихий наказ лікаря:

— Починайте, сестричко.

Дві легкі долоні торкнулися його рук, закладених під голову на подушці, ковзнули вниз до пахв, потім ще нижче вздовж тіла, спинилися на стегнах, натисли.

— Мої руки на дотик приємні й теплі, містере Майлз?

— Так, дякую.

Медсестра відняла руки, але тільки на мить. Лівою рукою вона вправно підняла його в'ялий пеніс, а правою стала поволі масажувати калитку. Хворий вирячився на неї, лікарка нахилилася до нього.

— Нервовий центр пам'яті в мозку тісно пов'язаний із центром, який контролює діяльність статевих залоз. Ми повинні пересвідчитися, що останній функціонує справно. Це звичайна процедура, нема причин соромитись. А тепер, будь ласка, все-таки заплющіть очі.