Мантиса

Сторінка 2 з 48

Джон Фаулз

З її губів зриваються імена людей, назви вулиць, місцевостей, незрозумілі слова. Вона повторює їх по кілька разів. Мабуть, деякі з них йому траплялося чути й раніше,— просто як слова; однак він не має найменшого поняття, яке значення вона в них вкладає, і тим паче не розуміє, чому вони повинні бути доказом злочинів, яких він не скоїв. Урешті він хитає головою. Йому хочеться заплющити очі, щоб повернути собі спокій і знову все забути, залишитися наодинці з сонною, порожньою сторінкою забуття. Жінка схиляється все ближче до нього й уважно вдивляється в його риси.

— Любий, будь ласка, спробуй... Добре? Заради мене. — Вона чекає секунду-дві на відповідь і зводить очі: — Боюся, погані його справи.

А тепер і лікарка схиляється над ним. Він відчуває, як її пальці ніжно піднімають йому повіки — це вона розглядає його зіниці. Всміхається йому, наче дитині.

— Ви в шпиталі й можете почувати себе у повній безпеці.

— Це шпиталь?

— Ви ж знаєте, що таке шпиталь?

— Нещасливий випадок?

— Відімкнули струм,— у її майже холодних очах майнуло пожвавлення і відблиск співчутливого гумору. — Але незабаром ми знову ввімкнемо вас.

— Я не пам'ятаю, хто...

— Так, ми розуміємо.

Тут обізвалася друга жінка:

— Майлзе!..

— Які милі?1

— Тебе звати Майлз, любий. Майлз Ґрін.

Перед очима війнула якась примара, наче кажан у сутінках, та не встиг він її роздивитися, як вона розтанула.

— Що зі мною трапилося?

— Нічого, любий. Нічого такого, чого не можна вилікувати.

Він знав — це неправда. І вона розуміє, що він про це здогадується. Але чи не забагато вона знає?

— Хто ви?

— Клер. Твоя дружина.

Вона повторила ім'я, цього разу якось невпевнено, наче вже й сама почала сумніватися у тому, що каже. Він перевів погляд угору. Стеля була дивна, але водночас приємна для ока. Кольору чаїного крила,— так, чаїного, хто ж не знає чайок,— трохи вигнута вгору, викладена плитками у вигляді невеликих рельєфних квадратів, у кожного з яких посередині маленький, обтягнутий сірою тканиною ґудзик. Усе це разом утворює безконечні перевернуті ряди мініатюрних, але досконало впорядкованих кротовин або мурашників. У тиші, що запала на хвилю, вухо вловило нові звуки,— досі він не звертав уваги на цокання годинника. Лікарка знову нахилилася над ліжком:

— Якого кольору в мене очі?

— Темно-карі.

— А волосся?

— Темне.

— Обличчя?

— Бліде. Шкіра гладенька.

— Як ви гадаєте, скільки мені років? Спробуйте вгадати. Він здивовано глянув на неї:

— Двадцять сім. Або вісім.

— Гаразд. — Вона підбадьорливо всміхнулася; затим повела далі допит нейтральним, але жвавим голосом: — А зараз скажіть, хто написав "Хроніку Піквік-ського клубу"?

— Діккенс.

— А "Сон зимової ночі"? Ви не знаєте? Він знову видивився на неї:

— ...літньої ночі.

— Правильно. То хто ж?

— Шекспір.

— Чи можете згадати якусь дійову особу в цій п'єсі?

— Паливода. — Затим додав: — Титанія.

— Чому ви запам'ятали саме цих двох?

— Бог його знає.

— Коли ви востаннє бачили цю п'єсу на сцені?

Він заплющив очі й замислився. Тоді знову розплющив їх і похитав головою.

— Не переймайтеся. А зараз — скільки буде вісім помножити на вісім?

— Шістдесят чотири.

— А тридцять відняти дев'ятнадцять?

— Одинадцять.

— Чудово. Найвища оцінка.

Лікарка випросталася. Він хотів їй сказати, що відповіді прийшли з нізвідки, а загадкова здатність давати правильні відповіді тільки поглибила його нерозуміння. Він зробив був кволу спробу підвестися, та щось його втримало на ліжку;

дуже вже щільно підіткнули йому простирадло; а ще та слабкість і втрата самовлади, як під час нічних жахіть, де бажання руху і сам рух розділяють цілі епохи. Почувався, наче немовля в колисці.

— Лежіть тихо, містере Ґрін. Вам дали заспокійливе.

Його незбагненна тривога зросла. І все ж не можна було не йняти віри цим жвавим темним очам. У них проглядала іронія старої коханки — зараз цілком далека і байдужа, але все ще з печаттю ніжної зацікавленості. Друга жінка торкнулася його плеча, відвойовуючи належну їй частку уваги:

— Нам треба набратися терпіння. Все триватиме кілька днів.

Він неохоче перевів погляд на її обличчя; вимовлене нею "нам" викликало підсвідомий опір:

— Я вас уперше бачу.

Груди жінки здригнулися від стримуваного сміху, її вразили його безглузді слова.

— Боюся, що таки не вперше, любий. Ти мене бачив кожного дня ось уже десять років поспіль. Ми одружені. Маємо дітей. Ти повинен це пам'ятати.

— Нічого я не пам'ятаю.

Жінка зітхнула, ледь схилила голову й знову поглянула на лікарку, яка, як він уже відчув, теж поділяє — хоча хіба помітиш це за її вмінням поводитись у присутності пацієнта — його всезростаюче невдоволення промовистими натяками на його провину чи на моральний імператив. Ця жінка надто палко бажала підтвердити право власності на нього. А перш за все слід самому добре знати, кому ти хочеш належати. Він відчув бажання стати недоторканним; нехай навіть річчю, якою вона ніби володіє. З цим доведеться миритись. Але він аж ніяк не стане прирученою тваринкою, з допомогою якої вона доведе свої права. Найкраще поринути назад у ніщо, в хаос, у сіру тишу з цоканням годинника. Він дозволив повікам опуститися. Й майже відразу знову почув голос лікарки:

— Місіс Ґрін, зараз я б хотіла почати деякі вступні процедури.

— Так, звичайно. — Він помітив, як на обличчі "дружини" з'явилася дурнувата усмішечка, ті зверталася до лікарки поверх ліжка з хворим, як жінка до жінки: — Мені буде приємно знати, що він залишається в таких добрих руках. — Затим: — Ви ж мене відразу сповістите, якщо?..

— Відразу. Не турбуйтесь. Ця початкова стадія втрати орієнтації — зовсім звичайна річ.

Жінка, його нібито дружина, поглянула на нього згори. Досі непереконана, досі з мовчазним докором в очах. Він зрозумів, одначе з роздратуванням, а не зі співчуттям, що та метушиться, не маючи готового рецепту, як поводитись у такій ситуації.

— Майлзе, завтра я знову прийду. — Він нічого не відповів. — Будь ласка, постарайся допомогти лікарці. Все буде добре. Діти скучили за тобою. — Вона востаннє спробувала зворушити його: — Пам'ятаєш Джейн? Тома? Девіда?

В її голосі з'явилося щось схоже на улесливість, отож імена дітей прозвучали радше як несплачені рахунки, як натяки на минулі дорогі примхи. Вона знову зітхнула і дзьобнула його в губи: я почепила цей прапорець, тут моя територія.