З її губів зриваються імена людей, назви вулиць, місцевостей, незрозумілі слова. Вона повторює їх по кілька разів. Мабуть, деякі з них йому траплялося чути й раніше,— просто як слова; однак він не має найменшого поняття, яке значення вона в них вкладає, і тим паче не розуміє, чому вони повинні бути доказом злочинів, яких він не скоїв. Урешті він хитає головою. Йому хочеться заплющити очі, щоб повернути собі спокій і знову все забути, залишитися наодинці з сонною, порожньою сторінкою забуття. Жінка схиляється все ближче до нього й уважно вдивляється в його риси.
— Любий, будь ласка, спробуй... Добре? Заради мене. — Вона чекає секунду-дві на відповідь і зводить очі: — Боюся, погані його справи.
А тепер і лікарка схиляється над ним. Він відчуває, як її пальці ніжно піднімають йому повіки — це вона розглядає його зіниці. Всміхається йому, наче дитині.
— Ви в шпиталі й можете почувати себе у повній безпеці.
— Це шпиталь?
— Ви ж знаєте, що таке шпиталь?
— Нещасливий випадок?
— Відімкнули струм,— у її майже холодних очах майнуло пожвавлення і відблиск співчутливого гумору. — Але незабаром ми знову ввімкнемо вас.
— Я не пам'ятаю, хто...
— Так, ми розуміємо.
Тут обізвалася друга жінка:
— Майлзе!..
— Які милі?1
— Тебе звати Майлз, любий. Майлз Ґрін.
Перед очима війнула якась примара, наче кажан у сутінках, та не встиг він її роздивитися, як вона розтанула.
— Що зі мною трапилося?
— Нічого, любий. Нічого такого, чого не можна вилікувати.
Він знав — це неправда. І вона розуміє, що він про це здогадується. Але чи не забагато вона знає?
— Хто ви?
— Клер. Твоя дружина.
Вона повторила ім'я, цього разу якось невпевнено, наче вже й сама почала сумніватися у тому, що каже. Він перевів погляд угору. Стеля була дивна, але водночас приємна для ока. Кольору чаїного крила,— так, чаїного, хто ж не знає чайок,— трохи вигнута вгору, викладена плитками у вигляді невеликих рельєфних квадратів, у кожного з яких посередині маленький, обтягнутий сірою тканиною ґудзик. Усе це разом утворює безконечні перевернуті ряди мініатюрних, але досконало впорядкованих кротовин або мурашників. У тиші, що запала на хвилю, вухо вловило нові звуки,— досі він не звертав уваги на цокання годинника. Лікарка знову нахилилася над ліжком:
— Якого кольору в мене очі?
— Темно-карі.
— А волосся?
— Темне.
— Обличчя?
— Бліде. Шкіра гладенька.
— Як ви гадаєте, скільки мені років? Спробуйте вгадати. Він здивовано глянув на неї:
— Двадцять сім. Або вісім.
— Гаразд. — Вона підбадьорливо всміхнулася; затим повела далі допит нейтральним, але жвавим голосом: — А зараз скажіть, хто написав "Хроніку Піквік-ського клубу"?
— Діккенс.
— А "Сон зимової ночі"? Ви не знаєте? Він знову видивився на неї:
— ...літньої ночі.
— Правильно. То хто ж?
— Шекспір.
— Чи можете згадати якусь дійову особу в цій п'єсі?
— Паливода. — Затим додав: — Титанія.
— Чому ви запам'ятали саме цих двох?
— Бог його знає.
— Коли ви востаннє бачили цю п'єсу на сцені?
Він заплющив очі й замислився. Тоді знову розплющив їх і похитав головою.
— Не переймайтеся. А зараз — скільки буде вісім помножити на вісім?
— Шістдесят чотири.
— А тридцять відняти дев'ятнадцять?
— Одинадцять.
— Чудово. Найвища оцінка.
Лікарка випросталася. Він хотів їй сказати, що відповіді прийшли з нізвідки, а загадкова здатність давати правильні відповіді тільки поглибила його нерозуміння. Він зробив був кволу спробу підвестися, та щось його втримало на ліжку;
дуже вже щільно підіткнули йому простирадло; а ще та слабкість і втрата самовлади, як під час нічних жахіть, де бажання руху і сам рух розділяють цілі епохи. Почувався, наче немовля в колисці.
— Лежіть тихо, містере Ґрін. Вам дали заспокійливе.
Його незбагненна тривога зросла. І все ж не можна було не йняти віри цим жвавим темним очам. У них проглядала іронія старої коханки — зараз цілком далека і байдужа, але все ще з печаттю ніжної зацікавленості. Друга жінка торкнулася його плеча, відвойовуючи належну їй частку уваги:
— Нам треба набратися терпіння. Все триватиме кілька днів.
Він неохоче перевів погляд на її обличчя; вимовлене нею "нам" викликало підсвідомий опір:
— Я вас уперше бачу.
Груди жінки здригнулися від стримуваного сміху, її вразили його безглузді слова.
— Боюся, що таки не вперше, любий. Ти мене бачив кожного дня ось уже десять років поспіль. Ми одружені. Маємо дітей. Ти повинен це пам'ятати.
— Нічого я не пам'ятаю.
Жінка зітхнула, ледь схилила голову й знову поглянула на лікарку, яка, як він уже відчув, теж поділяє — хоча хіба помітиш це за її вмінням поводитись у присутності пацієнта — його всезростаюче невдоволення промовистими натяками на його провину чи на моральний імператив. Ця жінка надто палко бажала підтвердити право власності на нього. А перш за все слід самому добре знати, кому ти хочеш належати. Він відчув бажання стати недоторканним; нехай навіть річчю, якою вона ніби володіє. З цим доведеться миритись. Але він аж ніяк не стане прирученою тваринкою, з допомогою якої вона доведе свої права. Найкраще поринути назад у ніщо, в хаос, у сіру тишу з цоканням годинника. Він дозволив повікам опуститися. Й майже відразу знову почув голос лікарки:
— Місіс Ґрін, зараз я б хотіла почати деякі вступні процедури.
— Так, звичайно. — Він помітив, як на обличчі "дружини" з'явилася дурнувата усмішечка, ті зверталася до лікарки поверх ліжка з хворим, як жінка до жінки: — Мені буде приємно знати, що він залишається в таких добрих руках. — Затим: — Ви ж мене відразу сповістите, якщо?..
— Відразу. Не турбуйтесь. Ця початкова стадія втрати орієнтації — зовсім звичайна річ.
Жінка, його нібито дружина, поглянула на нього згори. Досі непереконана, досі з мовчазним докором в очах. Він зрозумів, одначе з роздратуванням, а не зі співчуттям, що та метушиться, не маючи готового рецепту, як поводитись у такій ситуації.
— Майлзе, завтра я знову прийду. — Він нічого не відповів. — Будь ласка, постарайся допомогти лікарці. Все буде добре. Діти скучили за тобою. — Вона востаннє спробувала зворушити його: — Пам'ятаєш Джейн? Тома? Девіда?
В її голосі з'явилося щось схоже на улесливість, отож імена дітей прозвучали радше як несплачені рахунки, як натяки на минулі дорогі примхи. Вона знову зітхнула і дзьобнула його в губи: я почепила цей прапорець, тут моя територія.