— Ну ось, містере Ґрін. Послухайте... — Сестра нахилила свою гарну голівку в білій шапочці і почала читати вголос із першої сторінки, ведучи пальцем за словами з таким виглядом, наче торкалася носика чи зморщених губок щойно народженого малюка: — "Світоносна й безформна імла... відчуття, що вона пливе, мов божество, наче вона — всьому початок і кінець... альфа й о-ме-га..." — Сестра життєрадісно всміхнулася до нього: — Я правильно вимовила, містере Ґрін? Це ж грецьке слово, правда? — Вона не стала чекати відповіді й читала далі: — "Над білим маривом..."
ТОРОХ!
II
МНЕМОЗИНА, донька Урана u Геї, мати дев'ятьох муз, що їх вона зачала від Юпітера, який прибрав вигляду пастуха, щоб насолодитися її товариством. Слово "мнемозина" означає пам 'ять, Мнемозині приписують уміння міркувати і давати усім речам належні імена. Так, що їх можна описувати й розмовляти про них, не маючи перед очима.
Лампрієр, Мнемозина
EPATO, у її віданні перебуває поезія, вірші про кохання. її зображують у вінку з троянд і мирта, з лірою в руках. На обличчі в неї задума, а часом радість і пожвавлення. До неї звертаються закохані, особливо у квітні.
Лампрієр, Ерато
Прикро гримотять двері шпитальної палати й розчахуються навстіж. На порозі постає зловорожа примара, неначе щойно з нічного жахіття; або, якщо бути точнішим, просто з рок-фестивалю панків... чорні черевики, чорні джинси, чорна шкіряна куртка. Стать привида не відразу помітна; перше, що спадає на гадку,— гермафродит. Одне очевидно: ця мана аж піниться від люті. Під чорною курткою, на якій начеплено безліч величезних шпильок (ще одна теліпається на лівій скроні) і наліпок зі свастикою, біла майка з дулом револьвера. Пасма скуйовдженого волосся теж білі, крикливо-білі, наче в альбіноса. Пофарбовані або вибілені. Чи посивілі від жаху перед власним обличчям... Важко сказати напевно.
Очі наквацяні фарбою: враження таке, ніби то не косметика, а наслідки поразки у запеклій бійці навкулачки. Рот нічим не поступається очам: на губах товстий шар, здається, тієї ж лискучої фарби для взуття, що й на черевиках, якими щойно розчахнули навстіж двері. Пальці правої затиснуті в кулак на поясі, ліва рука стискає гриф майже невагомої електрогітари. За нею по долівці волочиться електричний шнур, вирваний з розетки з такою силою, що тепер на кінці стирчить охвістя оголених дротиків.
Але найжахливіше наостанок. Хоча це може здатися цілком неймовірним, незважаючи на відразливе маскування, у рисах мертовно-блідого напасника впізнається щось знайоме: обриси обличчя й загальна постава. Якщо придивитись уважніше, то це таки не гермафродит, а жінка. І не яка-будь жінка, а мов дві краплі води схожа на доктора Дельфі, що лежить на ліжку. її виказують очі в темних обводах. А ще видає реакція людини, на яку спрямований злісно обвинувальний погляд макабричного двійника. Відразу стає помітно, що вдаваний член парламенту, хоча й вочевидь приголомшений, дає собі раду: швиденько підхоплюється на ліжку з легкістю, не властивою для його дотеперішньої поведінки, спирається на руку й кидає нетямущий погляд на свою партнерку, що досі лежить ниць; затим знову переводить погляд на зловісну постать у дверях. Нарешті озивається до неї:
— Ти... — Він переводить подих. — Я... — Йому знову бракне слів.
Сатанинський двійник-примара мовчки вдирається до палати й різко зупиняється, розставивши ноги. Рвучко піднімає поперед себе гриф гітари, наче це автомат, наведений на бідолашну беззахисну лікарку. Рука з чорними нігтями піднімається й ударяє по струнах, наче бритвою по обличчі десь у темній вуличці Глазго. Лунають звуки закатованого арпеджіо, які навряд чи опишеш словами. А за мить уже й сліду не лишається від доктора Дельфі на ліжку. Тільки ледь помітна вм'ятина на подушці, де щойно лежала її голова.
Сестра Корі схоплюється на ноги, ось-ось із її вуст зірветься зойк; але помах безжалісної гітари — й сталеві струни знову здригаються під злими пальцями. Й вона теж — гарні темні руки, біла з блакитним уніформа, широко розплющені від здивування очі — в одну мить без сліду розчиняється в повітрі, не лишаючи по собі нічого, крім шелесту білого водоспаду аркушів рукопису.
А огидна гітара не вщухає: в небуття один за одним зникає кожен аркуш.
Після цього безжального блискавичного насильства в день святого Валентина1 Немезіс спопеляє поглядом пацієнта на ліжку, її очі горять і випромінюють лють менади. Вона не говорить — вона вибухає словами:
— Ти, вилупку!
Майлз Ґрін виборсується з ліжка, похапцем хапається за килимок і затуляється ним, наче фартушком:
— Годі, зачекай! Мені здається, ти помилилася палатою. Й не те говориш.
— Ти, сучий сину, шовіністська свине!
— Годі.
— Я тобі покажу "годі"! О Боже!
— Але як ти...
— Що — я?
— Як ти можеш так говорити!
її до синього чорні губи судомляться дикою посмішкою.
— Я, хай йому чорт, говорю, що хочу. І я, біс тобі в печінку, буду так говорити. Він відступає назад, притискаючи прогумований килимок до живота.
— А оце барахло на тобі: це ж на тебе зовсім не схоже! Вона ступає кілька кроків уперед з погрозою в очах.
— Отож ми знаємо, хто я така. — Губи знову скривились у посмішці. — Незважаючи на цей мотлох? Правильно?
Він сахається, але усвідомлює, що відступати нікуди — позаду вже оббита цупкою матерією стіна.
— То був тільки задум.
— Так я тобі і повірила. Ти, брехливе лайно!
— Невелика проба. Перші начерки.
— Отже гівно.
— Я думав, більше ніколи тебе не побачу.
— Так що ж, бісів сину, ось ти мене й побачив. Правильно?
Він намагається спекатись її, якось протиснутися попід стіною, але опиняється в куті, далі не відступиш — спиною він упирається в груди школярок, а його обличчю загрожує гриф гітари. Гостя посміхається, в'їдливо примружує очі й несподівано тицяє йому пальцем в обличчя:
— Ти розумієш, що натворив? Ти, гадино, зіпсував мені найкращу за купу років розвагу! Шістнадцять тисяч дітлахів здіймали несамовитий вереск кожного разу, як я торкалася струн.
— Не маю найменшого сумніву.
— Якщо гадаєш, ніби мені нічого робити і я соватимуся то там, то сям у твоїх порнографічних графоманських спробах, то ти зовсім із глузду з'їхав.