— Моєї дитинки?
Однак докторшу, здавалося, поглинула терапевтична процедура, щоб дати відповідь. З відчаєм в очах він глипнув на сестру Корі, яка стояла поруч, у головах ліжка.
— Про яку це вона дитинку? Сестра піднесла палець до губів:
— Ви краще зосередьтесь, містере Ґрін. Уже недовго.
— Але ж, Боже, я чоловік! Сестра підморгнула:
— От і насолоджуйтесь!
— Але ж...
Доктор Дельфі не дала йому договорити.
— Досить слів, містере Ґрін! — Вона почала дихати глибше й після кожного речення робила паузу: — Так. Ще трішки... Я вже ось-ось... Гарно... Гарно... Прекрасно... А тепер стегнами! Якомога сильніше! — Вона не піднімала голови, очевидно так їй було зручніше все наполегливіше й швидше рухати стегнами. — ... ну ось так... ось так... чудово. Чудово. Те, що треба. Продовжуйте, не треба зупинятися. Аж до останнього подиху... Сестро!..
Він підсвідомо відчув, що сестра Корі обійшла ліжко з протилежного боку — бачити він не міг, бо завзята докторша все ще спиралася на руки і закривала йому поле зору.
— Глибше! Ще раз... Ще... І ще!..
Вона важко видихнула, наче й справді народила дитину, й одразу різко завмерла. Тиша. Він помітив, як сестра Корі перейшла у протилежний куток кімнати. Докторша досі не піднімала голови, а кінці її шарфа вільно звисали. Вона стала хапати ротом повітря, наче щойно виринула на поверхню. Після чого обважніло завмерла на ньому. її шкіра була волога від поту. Він чув, як гупає її серце. Однак ота знемога, очевидно, була наслідком фізичних зусиль, а не емоцій, оскільки вона відвернула обличчя.
Десь хвилину, якщо не більше, він не зводив очей від стелі, відходячи од запізнілого шоку. Зрештою, йому не пощастило, як хотілось, лишитися повністю об'єктивним, але він не настільки втратив зв'язок з реальністю, щоб не помітити дивних висловлювань чи хибних думок... Жахлива підозра охопила його: дарма що лікарка заперечувала, але він і справді опинився у притулку для божевільних, у закладі для душевнохворих і якимсь чином потрапив до рук інших пацієнтів через недогляд з боку справжніх медичних працівників цієї установи. Але чому ж, до лиха, опинився тут він? І як так могло трапитися, що хворих залишили без нагляду?
Нишком він зиркнув на сестру в протилежному кутку кімнати. Та сиділа впівоберта до нього, схилившись над столом, і щось розглядала. Якісь папери. Безперечно, то була історія його хвороби. Зовсім не скажеш, ніби дівчина божевільна: хоч хай там що, а вона так уважно розглядала якийсь запис у теці, що ще зовсім несподівано виявилося свідченням її ретельності. Та й обважніле тіло, під вагою якого він лежав, не говорило про жодні відхилення від норми. Ні схлипувань, ні дикого спалаху веселощів. Хоч як це дивно, але мовчання док-торші, її очевидне виснаження зворушили його; хай і запізніло, але він легенько обняв її за плечі, наче втішаючи спортсменку після забігу на милю, після якого та ледве переводить дух, дарма що не перемогла (будь-які асоціації, пов'язані з його фахом,— і навіть це порівняння, як йому здавалося, не додавало певності,— залишались абсолютно недоступними).
У відносній тиші на тлі цокання годинника він знову замислився. Якщо не зважати на фройдистський жаргон, у тому, що сказала докторша, могла бути якась правда, з погляду медицини. Якщо подумати, то, може, краще не поспішати з викривальною промовою в парламенті? Варто було б глибше вивчити все. Зрештою, основна мета порядного сучасного політика полягає не в тому, аби викривати зло, а в тому, щоб за жодних обставин не попастися на скоєнні негідного вчинку.
Його погляд знову помандрував через усю кімнату і зупинився на сестрі Корі, обтягнутій шпитальною формою. Дівчина й далі заклопотано сиділа над його паперами. Ці ніжні темні руки, стрункі литки й кісточки там, де закінчується до хрусту напрасована блакитна форма... Якщо виявиться, що його захворювання справді важке,— а в нього вже з'явилось передчуття, що так воно і є,— то йому доведеться погодитись із імовірністю тривалого лікування і витримати його з мужністю. Пацієнт відчув дивне бажання прошепотіти щось у волосся поруч зі своєю щокою, але це здавалося дещо завчасним. Слід обміркувати майбутнє. Однак він майже по-братськи погладив спітнілу спину докторки, таке собі мовчазне і принаймні не зовсім байдуже вибачення: цим жестом наче визнав, що вона зробила справді все, що було в її силах. Хоча й зазнала невдачі.
Докторка не дала взнаки. Він запідозрив, що задрімала. Нехай. Хоч хай там що, він був зворушений. Було досить приємно відчувати на собі вагу її гарно збудованого тіла, майже такого ж витонченого, ж у сестри Корі. За цих обставин заледве чи скажеш, ніби пощастило виплутатися з біди; однак у голові розвиднялося й ставало зрозуміло, що все могло скластись набагато гірше. Проаналізувавши свій стан, він одчув приємну втому, а втрата пам'яті турбувала вже набагато менше.
Пацієнт заплющив очі, але відразу й розплющив їх, потурбований новим звуком. Сестра Корі підвелася з-за столу і складала папери. Вона обернулася до нього, весела й жвава,— вже стямилася після прочуханки, і підійшла до ліжка, її очі зупинилися на ньому, а в руках тримала папери, які перед тим сортувала.
— Ей, містере Ґрін, то хто в нас розумний хлопчик? Кому це пощастило?
— У чому?
Вона підійшла ще на кілька кроків, зупинилася поряд з ліжком і глянула вниз на невеликий сувій паперу в правій руці. Усміхнулася йому сором'язливо і водночас кокетно:
— Дуже гарне маленьке оповіданнячко. Й ви самі його написали.
Нічого не розуміючи, пацієнт дивився на її безнадійно сентиментальну усмішку. Знову повернулися сумніви, які вже встиг був одкинути. Він перебував у психіатричній лікарні, а ця дівчина — божевільна. Себто вона і лікарка — обидві божевільні. Напевно знають, що він — якась впливова особа. Скоріше за все член парламенту. А зараз дівчина начебто натякає, що він якийсь писака, романіст або щось на кшталт цього. Оце вже було зовсім абсурдним припущенням; і його абсурдність стала ще більш очевидною, бо зовсім несподівано сестра, користуючись тим, що лікарка ще не вийшла з непритомного стану, знову порушила всі належні правила сестринського кодексу й сіла на край ліжка.