Мантиса

Сторінка 13 з 48

Джон Фаулз

— У мене таке відчуття, що ми розмовляємо різними мовами. Поглядом, сповненим презирства, вона міряє його з голови до ніг; але потім

глузливо кривиться:

— Аякже. Як же ж я могла забути! Ще ж твої звичні,— її губи розтягує саркастична посмішка,— глибинні рівні значення. Бридота. — Вона хмурить брови, наче ось-ось плюне йому в обличчя. — Ти грішиш високим штилем. Але навіть не знаєш, у чому він, зараза, полягає.

— Якщо дозволиш завважити, то, на мою думку, ти занадто часто вживаєш вульгаризми у парадигмі діалогу.

— Можеш запхати свою парадигму знаєш куди! — Вона знову кривить губи. — Ні, серйозно, я ледь не зблювалася. Доктор А. Дельфі? Це ж не гра слів, а гівно собаче. А твоя сестра Корі? Спаси нас, Боже. Смердюча елітарна гидота. Невже, ти думаєш, увесь цей смердючий світ і досі розуміє по-грецьки?

Він косує на неї з недовірою й запитанням у погляді.

— Тільки не кажи мені, мовби ти стала перейматися тим, що діється в світовій політиці.

Вона сіпає головою в новому приступі люті:

— Порядні письменники, тобто не буржуазні писаки, завжди переймалися тим, що діється у світі. За винятком хіба зомбі середньої руки, як ти.

— Але колись ти сама...

— Не смій згадувати про те, що було колись. Не моя ж, у біса, провина, що я стала жертвою історичної змови чоловіків-гнобителів.

— Але ж останнього разу ми...

— Навіть не важся з оцим!

Він опускає очі, затим пробує підійти з другого боку:

— Інші ніколи б не зрозуміли.

— Інші мені ось тут,— великим пальцем вона тицяє себе в груди, вказуючи на пістолет на майці.— Тобі мене не обшахрувати. Ні на йоту. Ти не хто інший, як типовий капіталістичний сексуальний паразит. Нічого доброго я від тебе не зазнала відтоді, як через свою глупоту звернула на тебе увагу.— Він зіпає ротом, але вона не дає йому й слова вимовити: — Хитрощі! Ігри! Ніколи не можеш триматися якоїсь одної думки. Але вважай, що тобі вже ввірвалося, шельмо. — Вона копає ногою ліжко.— Це ж треба, наділити моїм обличчям і моїм тілом свій бездарно зліплений персонаж.

— То був тільки дуже загальний опис.

— Лайно ти!

— А колись же ми були такими друзями... Вона передражнює його:

— "Колись ми були такими друзями". — Тоді рвучко ступає крок уперед і видихає йому в обличчя: — Я вже давно бачу тебе наскрізь. Тобі завжди тільки того було й треба, що трахати мене.

— Ти мене сплутала з Вальтером Скоттом. А може, з Джеймзом Гоґґом1. Вона заплющує очі, наче лічить подумки до п'яти; і знову люті очі впиваються в нього.

— О Боже, як би я хотіла, щоб ти теж був тільки персонажем. Якби я могла

тебе просто витерти разом із твоїми дріб'язковими, жоноподібними, паперовими персонажами.

І сердито втирає рота рукою. Перш ніж відповісти, він витримує паузу:

— Ти усвідомлюєш, що зараз поводишся, як типовий чоловік?

— Що б це могло означати?

— Відрухові суб'єктивні судження. Божевільні сексуальні забобони. Не кажучи вже про намагання сховатися за прибраною роллю й мовою оточення, до якого не належиш.

— О, як тебе заткнути.

— Почнемо з того, що ти перемішала в своєму одязі елементи трьох різних субкультур, а саме: бритоголових, "ангелів пекла" і панків. Треба розуміти, що це три зовсім різні речі.

— Чому б тобі не заткнутися? О Боже!

її очі знову спалахують чорними вогнями, проте Майлз Ґрін відчуває, що нарешті спромігся завдати невеличкого дошкульного удару у відповідь. Бо несподівано вона залишає його у куті, відвертається, знімає гітару через голову і вередливо жбурляє її на ліжко. Якусь хвилю стоїть спиною до нього. Ззаду на чорній куртці яскріє білий череп, під яким нацистські слова "СМЕРТЬ ЖИВА" виведені великими готичними літерами. Вона обертається до нього обличчям і знову махає йому пальцем перед носом:

— Ось тобі моя відповідь! Відтепер і надалі правила буду визначати я. Зрозумів? Ще раз і... kaput. З жартами покінчено. Тобі ясно?

— Як під сонцем твоєї батьківщини. Вона не зводить з нього очей.

— Тоді забирайся. — Згортає руки на грудях і киває головою в бік дверей: — Ну ж бо! Геть звідсіля.

Він на дюйм-два піднімає прогумований килимок:

— На мені й нитки немає.

— Прекрасно. Тепер цей траханий світ побачить, ким ти є насправді. І я сподіваюся, ти загнешся. %

Він вагається, знизує плечима й ступає кілька кроків до дверей. Зупиняється.

— Ми можемо принаймні потиснути одне одному руки?

— Ти жартуєш! У тебе, напевно, не всі дома.

— Мені справді здається, це присуд без судового розгляду. Я просто спробував коментувати...

Вона нахиляється вперед:

— Послухай. Відколи я серйозно зайнялася рухом за права жінок, ти взяв собі за моду брати мене на кпини. Я ж тебе розкусила, хлопче! Ти справжній свинтус. Numerouno.— Вона кидає блискавичній погляд на двері і знову, наче маріонетка, струшує схожою на мертвий череп головою з білими патлами.— Геть звідсіля!

Він ступає кілька кроків. Задкує. Наче придворний при старожитньому монархові,— адже килимка не вистачає, щоб повністю закрити оголені стегна. І знову зупиняється.

— Я ж міг подати все в набагато гіршому вигляді...

— Та невже?

— Зобразити тебе сентиментальною істотою, яка шастає в оливкових гаях у прозорій нічній сорочці абощо. Як Айседора Дункан вихідного дня.

Вона береться в боки і аж сичить від люті:

— Тобі, блазню, вистачає нахабства натякати...

— Я переконаний, у цьому є певний сенс. Належного моменту.

Вона стоїть, розставивши ноги, руки в боки. Вперше на її очах попри лють з'являється натяк на щось інше.

— Але ж зараз це просто викличе сміх, правда? Ти це маєш на увазі? Він легенько знизує плечима.

— Це завжди мало відтінок абсурдності. А зараз ти тільки підтверджуєш мій здогад.

Вона киває й цідить крізь зуби:

— Що ще?

— Звичайно, то не була тільки літературна ідея. Радше, як складова частина іконографії гуманізму доби Відродження. Боттічеллі й усе таке інше.

— Заплішена дурепа?

— Мені б і на думку не спало вжити такий вислів, властивий невихованим людям.

Вона знову згортає руки на грудях і міряє його пронизливим поглядом.

— Гаразд, подивимось... То як би ти висловився?

— Несповна розуму? Не всі дома? Без клепки? — І продовжує, не переводячи подиху: — Тобто, бачить Бог, буває, ти видаєшся розкішною. Хоча твоя чорненька невагома облягаюча річ, яка була на тобі останнього разу, коли ми... — її руки падають, пальці стискаються в кулаки. І він одним духом додає: — Тоді було просто блискуче!