— То до кого, значиться, вам треба?
— До нього самого, до директора Гоцмаха, чи то пак Гольцмана. Скажіть йому, будь ласка, що його давній приятель прийшов провідати його і хоче з ним побачитись.
— Побачитися з ним? — Стара підняла і знову опустила обидві руки.— 3 ним бачитися важко. Він уже далеко...
— Поїхав?
Стара знову підняла й опустила обидві руки, потім нахилилась до прибулого приятеля, бо вона була на дві голови вища за нього, і крикнула йому в вухо, немовби той був глухий:
— Хай земля йому буде пером!
Шолом-Меїр Муравчик підстрибнув і заломив руки:
— Помер? Гоцмах, чи то пак Гольцман, помер? Що ви кажете?
— Що я кажу? Нещасна моя голівонька, це мій син. Одинак. Єди...
Стара не могла вимовити останнього слова, вона опустилась на кухонного дзиглика коло дверей, сховала старе зморщене обличчя в старому подертому фартусі, і широкі сухорляві плечі свідчили, що стара ридма ридає.
Слово "помер" — огидне слово. Воно криє в собі, очевидно, зловісну силу. Шолом-Меїр Муравчик був приголомшений, забувши зовсім, що той, хто помер, це, власне кажучи, його смертельний ворог. Навпаки, йому тепер здавалося, що він утратив найкращого друга. Близького, дуже близького друга. Можна сказати, рідну людину. Жартуєте — він і Гольцман? Він заждав трохи, потім підсів до неї близенько на другому дзиглику.
— То, виходить, ви його мати? Мати мого друга? Він часто розповідав мені про свою матір, слово "мати" не сходило в нього з язика. "Щоб я так дожив побачити мою матір!" — це в нього було найбільшою божбою. Ви навіть не уявляєте, якого ви мали відданого сина! Який це був друг! Друг? Останнім куснем хліба ділився! А щодо мене — годі й казати, одне тіло, одна душа, щоб я мав стільки щастя й утіхи.
І ще багато хорошого, хвального розповідав Муравчик старій матері про свого померлого друга. Йому здавалося, що розповідає він святу правду.
Старій матері ці слова були, певна річ, як бальзам на свіжу рану. Хвалити бога, знайшовся хоч один друг її сина. Сконав, нещасний, як свічка, одним один, самотній як палець, далеко від рідної домівки, в цьому осоружному темному Лондоні, спопелів би він, як Содом і Гоморра *. Бо, якби не цей клятий темний Лондон, її син, можливо, кашляв би і кашляв ще хтозна-скільки років...
Сидячи в кухні, нещасна Сура-Бруха виливала своє горе перед другом її сина, розповідала, як її Герш-Бер кашляв, як він харкав кров'ю, як вона його рятувала і скільки це коштувало. Такий син! А потім, коли він помер, вона не хотіла цьому вірити, бо як це може її син померти? Такий син?! А потім його забрали — не поховали, як ховають у нас, з марами, саваном, синагогальними служниками,— де там! Прибуло кілька вражих синів у чорних капелюхах, з високим чорним катафалком, підхопили його й повезли, не давши навіть наплакатись як слід, просто неначе якась трясця напала, взяла б їх усіх трясця в один день, владико небесний.
— Уа! Уа! Уа! — почувся з внутрішніх кімнат дивний писклявий голосок. Так могло скавучати маленьке цуценя або нявкати кошенятко.
Муравчик повернув голову, глянув на стару, що нараз замовкла. Вона підхопилася з місця, не знаючи, куди кинутися, опустила голову і стала, вкрай розгублена.
Шолом-Меїр, який був не так старий, як досвідчений, зрозумів, що то за скиглення, і, повернувшись обличчям до старої, спитав хрипким голосом:
— Немовля?
Не діставши відповіді, він інакше спитав:
— Чиє немовля?
Не діставши й на це відповіді і дивлячись на стару, яка, бідолашна, так розгубилася, він вирішив, що краще не розпитувати, а тільки промовив, ні до кого не звертаючись:
— Не мала баба клопоту?
— Не мала баба клопоту! — і собі сказала стара та знову підсіла до прибулоґо ґостя, До друга її сина.— Ви добре сказали, слово честі, не мала баба клопоту, ой, який клопіт!..
Здається — ну що такого в цих чотирьох словах: не мала баба клопоту? Проте вони були сказані вчасно і таким тоном, що стали ключем, щоб відімкнути уста й серце старої. Вона розповіла другові її сина все, чистісіньку правду — те, що мали знати тільки вона, її дочка Златка та ще третій — господь бог...
Розділ 65
шолом-меУр МУРАВЧИК— ДРУГ
Людина ніколи не знає, хто їй друг, а хто ворог. Шкода, що директор Гольцман не міг вийти з могили, подивитися на свого смертельного ворога Шолом-Меїра Му* равчика, побачити, як той співчутливо поставився до його старої матері Сури-Брухи й сестрички Златки. Він напевне не повірив би своїм очам. Він би сповнився подиву, почувши, що Шолом-Меїр, якого не міг спокійно бачити, їде тепер з його матір'ю й сестрою пароплавом до Америки, так піклуючись про них, заглядаючи щохвилини в каюту другого класу, щоб спитати, чого їм бракує, чого вони бажають, чого потребують?
Але старій Сурі-Брусі та її дочці Златці нічого не бракує, нічого вони не бажають і нічого не потребують. Вони сидять над маленьким створіннячком, сповитим у пелюшки, загорненим у подушечки. Воно зирить, наче лялька, на світ божий маленькими оченятками, блакит* ними, як небо, і ясними, як сонце. І ротик у нього, як у пташенятка, і личко замислене, неначе воно вже має свої власні думки. Ах, як хороше, що вони розпочали подорож саме в такий час, коли море спокійне. Хвала Всевишньому! Вони не так дякують богові за себе, як за цю істоту. Що воно знає, бідолашне, боже створіннячко? А мала дитина, чули вони, хворіє в морі не менше, ніж дорослі. Хіба що мовчить — німий язик...
Дивна річ з цими обома! Що ж, про Златку нема чого казати. Златка, коли ще лежала й корчилась від болю, вважаючи, що настав кінець, що вона прощається з життям і бачить смерть перед собою, тільки-но почула перший писк новонародженої істоти, як уже почала просити, щоб їй показали те, що народилося. І з першої хвилини, як побачила його, в ній прокинулося почуття безмежного жалю до цієї істоти, за одну мить зникли всі її душевні болещі, загоїлися всі рани. Де поділося почуття сорому, якого, здавалося їй раніше, вона не переживе? Де поділася її колишня мрія про те, щоб її переїхали в туманному пеклі, яке зветься Лондоном, аби раз і назавжди покінчити з ганьбою, що, наче хмара, невблаганно насувалася на неї?! Всі думки й усі почуття поступилися перед єдиною думкою, перед єдиним почуттям, що вона мати...