Містер Кламер побачив перед собою низенького на зріст чоловічка з хитрющими очима, вбраного в новий костюм, щойно з-під голки, у великих лакованих черевиках і з надто широкими рукавами верхньої сорочки, які спадали на пальці рук, а чоловічок щохвилини намагався засунути їх назад. З цієї причини обидві його руки були весь час в роботі. Розмовляла ця істота трохи хрипким голосом, швидко, не переводячи духу і не чекаючи на відповідь.
— То скажіть мені, мій любий англійцю в картатих штанях, як вам щастить у цій країні, як ваше здоров'я, які ваші бізнеси і чого ви дивитесь на мене, як той наречений натщесерце? Ви мене не впізнали? Ану пригадайте лишень: моє прізвище Муравчик, Шолом-Меїр Му-равчик. Я жив у вашому заїзді в Лондоні, був, не доведи господи, у великій скруті. Змушений був звернутись до вас по позичку, позичив кілька шилінгів, звичайно, під заставу. Як кажуть: живи в пошані, а застава в кармані. Тепер я прийшов повернути вам борг і одержати свій пакунок. Вам гроші, а мені пакунок, я не люблю довго воловодитись, розумієте мене, а ці папери, до речі, мені дуже потрібні.
— Які папери?
Виявилось, що містер Кламер геть-чисто все забув. Чоловік з хитрющими очима засміявся хрипким сміхом, не перестаючи воювати з манжетами сорочки.
— Подобається вам, як цей дядько придурюється: невже ви забули? Маленька сумочка, така червоненька, з черевцем, вщерть напхала паперами, дуже важливими паперами. У ваших очах вони, може, не мають такої великої цінності, а для мене це велика маєтність. Ану, спробуйте запропонувати мені за мої папери тисячу доларів, не візьму, щоб я мав стільки щастя й утіхи!
— Таки справді? Але дивіться, може, ви помилилися й стукаєтесь у чужі двері.
Той сміявся без упину:
— Куме дія, та й годі! Послухайте, я ще ніколи не помилявся і завжди потрапляю куди слід, а коли хочете знати, я ще ніколи не бив того, кого не слід. Я вам наведу прикмети: ви прозиваєтесь містером Кламером і проживаєте в центрі Уайтчепела, а ваш заїзд чи готель зветься кафе "Національ". Тепер ви переконалися, що я не помилився? Коли так, я вам наведу, ще одну прикмету: мій пакунок з паперами ви в мене взяліг з рук, понесли на другий поверх і замкнули в одежній шафі. Що ви тепер скажете, пане страхопуде, чи то пак містер Кламер?
Очевидно, Муравчик переконав містера Кламера в тому, що був якийсь пакунок з паперами. Але де він подівся? Кламер забув, хоч убий його. Йому нічого не лишилося, як і далі придурюватись:
— Я нічого не знаю про пакунок, якісь там папери, позаторішній сніг, і не морочте мені голову, бо я свисну, і вас викинуть з театру на вулицю.
— Он як? Ви свиснете? Ну! Свистіть, свистіть! Чому ви не свистите?
З цими словами наш старий знайомий Шолом-Меїр Муравчик присувався до містера Кламера щоразу ближче, аж поки присунувся до нього так близько, що Кла-мерова розкішна борода майже опинилася в його руках, і хтозна-що з цього вийшло б, якби на зойки містера Кламера не прибіг Нісон Швальб (хіба можливий скандал, щоб Нісон Швальб не був присутній?), а разом з ним кілька білетерів і служників театру, що взялися за Шо-лом-Меїра Муравчика з його новим костюмом та капелюхом. Почалася катавасія.
Якщо читач вважає, що Шолом-Меїр Муравчик прибув до Нью-Йорка тільки для того, щоб учепитися містерові Кламеру в його широку бороду і за те дістати доброго прочухана, то він глибоко помиляється. Приїхав він, власне, до Америки не тільки розшукувати папери і в справах до Рози Співак, а ще й заради важливого бізнесу — до юного героя нашого роману, до нової театральної зірки — Лео Рафалеска. Це був такий бізнес, що коли наш герой почув, він... але навіщо нам забігати наперед? Повернімося краще на деякий час до Лондона і розповімо якомога стисліше, що відбулося там з нашим Му-равчиком.
Розділ 64
НЕ МАЛА БАБА КЛОПОТУ 2
Але Лондон не таке місто, де легко знайдеш того, кого шукаєш. Треба наперед добре підперезатися. Крім того, наш Шолом-Меїр у той час, як він сам висловлювався, сів маком. Ті кілька копійок, які він привіз із Парижа, розлізлися між пальцями, а його друг Щупак не поспішав переказати йому сотню, яку Муравчик у нього просив. Помалу спливали день за днем, а він усе відкладав свій візит до Гольцмана. Та ось одного тьмяного, туманного дня, які часто бувають у похмурому Лондоні, Муравчик після великих труднощів дістався, нарешті, на околицю Бруклін-стріт, у цей нужденний, злиденний куток Уайтчепела, що своїм виглядом цілком пасував би до околиць Вільна або Бердичева.
Візі зайшов у великий будинок з двома дверима —% праворуч і ліворуч. Обидва входи з темними слизькими сходами — вгору й униз — скидалися на чорні роззявлені пащі, що наміряються проковтнути кожного, хто ввійде сюди. Густий сморід піджарюваної цибулі, перемішаний з пахощами смаженої на простій олії риби, співи й плачі маленьких дітлахів усуміш з жіночими компліментами та побажаннями на різних діалектах: "Головою об стіну, відьмо!", "Подавилася б ти власним язиком!", "Щоб ти, паскудо, на милицях шкандибала!" — все це свідчило, що тут живуть єврейські родини.
Муравчик, покладаючись на божу ласку, пішов угору, додержуючись думки, що напевне зустріне хоч одну живу душу. А що такої живої душі він усе-таки не зустрічав на сходах, то підіймався вище й вище, мало не до останнього поверху. Він пішов би ще вище, але натрапив на якусь схожу на відьму істоту, високу сухорляву стару жінку з широкими плечима і таким страхітливим обличчям, що краще проти ночі з такими не зустрічатися. Істота, чи відьма, несла обома руками великий оберемок дров з самого низу і сопіла, як ковальський міх.
— Тітонько! — звернувся Муравчик до старої.— Чи не знаєте, де тут живе директор єврейського театру, який прозивається святим ім'ям Гоцмах, чи то пак Гольц-ман?
Та, яку Муравчик назвав "тітонькою", спинилась і стала вдивлятися в темряву, намагаючись дізнатися, хто це її питає. Потім вона зітхнула і промовила:
— Ходімо, я вам покажу.
Зійшовши ще на кілька сходинок, вони вступили в жалюгідне приміщення з двох маленьких кімнаток і кухні. Квартира була зовсім непоказна, щоб тут міг оселитися директор театру, хай навіть єврейського. На кухні стара скинула оберемок дров, випросталась і старими заплаканими очима оглянула прибулого.