Якщо тут є кому дивуватися — то це старій Сурі-Брусі. Для неї ця подія була, наче грім у ясний день, неначе десять будинків впали на неї, неначе сотні гармат влучили їй у саме серце. Це було саме в той час, коли вона разом з дочкою сиділа в жалобі після смерті її улюбленого сина. Очі їхні давно висе висохли. Джерела сліз давно вже вичерпались. Дивна порожнеча заповнила їхні серця, журба й розпач пойняли їхні душі.
— Сьогодні шостий день,— озвалась мати до дочки.— Бог дасть, післязавтра закінчиться жалоба. Що робитимемо далі? Куди підемо? До кого звернемося?
Стара готова була знову заплакати, але раптом дочка впала їй на шию, почала цілувати стару матір, страшенно почервоніла, схопилася обома руками за живіт і закінчила зойком:
— Ма-мо! Рятуй — я загинула!...
— Господь з тобою, доню! Нещасна моя голівонька — що тобі? Що тобі?
Дочка заламувала руки, хапалася щоразу за живіт, била себе кулаками по голові, рвала на собі волосся й безперестанку кричала вголос:
— Ма-мо! Я загинула!..
Сталось чудо — може, це був інстинкт жінки й матері,— стара Сура-Бруха накинула на себе дране пальто,— забувши про сором, забувши геть усе на світі, побігла до однієї сусідки, до другої, розпитала, де живе акушерка... Після тяжкої ночі, коли її дочка, єдина її втіха в житті, змагалася з смертю, бог ощасливив її — уже на світанку — онукою...
417
27 Шолом-Алейхем, т. 2
Знесилена, бліда й виснажена, лежала Златка на ліжку. Скуйовджене волосся було розкидане на білій подушці. Її гострий носик ще більш загострився, очі блукали, тяглися туди, де в ногах, загорнуте в простирадло, рухалось і ворушилось щось живе. Вона зацікавлено прислухалась, як "щось" сопе, пирхає, пищить і тихенько нявкає, наче кошеня.
Гарна й молода була ця юна мати. Обличчя дитяче, кров з молоком, рученята малі, груди тверді й соромливі. І все це разом узяте просило, благало: "Люди добрі, лишенько, адже мені тільки вісімнадцять років!"
Зовсім інший вигляд мала Сура-Бруха. Стара мати засукала рукави аж до кощавих ліктів, показавши розбухлі жили на широких худих руках, заклала хустку за вуха, підтикала фартух, принесла важку дерев'яну балію, в якій вона прала білизну, приготувала гарячу воду, щоб скупати дитину, і кляла, лаяла на всі заставки місто Лондон з його мешканцями.
— Місто — бодай би воно завалилося! Двір — згорів би він! Сусіди — бодай би їм пуття не було! Щоб у людей не знайшлося ночов, звичайних дерев'яних ночов!..
Одне слово, стара ввійшла в роль матері, немовби давно вже готувалась до цього, немовби знала вже заздалегідь, що тут станеться... Певна річ, її сердечний біль був великий, а ганьба ще більша. Якби перед нею розкрилася могила, вона б напевне кинулася туди живцем. Але що вдієш? Адже тепер не можна дорікати дочці, яка щойно врятувалася від такої небезпеки. Нехай тільки господь дасть, щоб стала на рівні ноги, тоді... мати дасть їй перцю з маком. Вона вже візьметься до Златки: "Скажи-но, люба доню: як, коли, де і... від кого?" Нещасні й прокляті вони тепер обидві — що вони робитимуть? Куди подадуться? До кого їм тепер звернутися?
Але це все буде згодом. Згодом, не тепер. Тепер треба доглянути її, годувати, двічі на день варити бульйончик... Породілля, первісток — нещасна моя голівонька... А дитиночка? Чим винна дитинка? Чиста душа. Живе створіннячко. Шкода бідолашного. Якби воно само покинуло цей грішний світ, це було б дуже розумно з його боку. Але вбити? Що ви, бійтеся бога! Чи ошпарити окропом? Теж ніколи в світі! Адже ми люди, еге ж? Щастя, що народилось дівчатко, не хлопчик: не треба обрізання, менше сорому... Як на те, здорове дівчатко, нівроку, гляньте, яка дівка! І гарне воно, як намальоване. Всі сусідки кажуть, що давно вже не бачили такої дитини... На кого вона скидається?
— На кого? На батька,— каже їм Сура-Бруха.— Він гарний хлопчина, кравець, до Америки поїхав...
Сура-Бруха почуває, що їй пашить старе обличчя від сорому. Прожила стільки років і на старості стала брехухою, вкрила ганьбою своє сиве волосся, прокляття на голови її ворогам, щоб вони повиздихали разом з ним!..
Кого мала на увазі стара, кажучи "з ним",— не важко здогадатися... Найцікавіше те, що Златка вже підвелася з ліжка, вже тинялася по хаті, а Сура-Бруха все ще не давала їй прочухана... То була зовсім зайва річ. По-перше, дитина, пташенятко. Треба її купати, а що знає Златка? Прости господи, сама ще пискля. А по-друге, оцей хрипкий неборака, друг її сина, Шолом-Меїр Му-равчик, він занадився до них у хату, почав приходити двічі на день і запропонував старій Сурі-Брусі план, який мав врятувати від усіх злигоднів і від ганьби. Він не мав при цьому ніяких задніх думок. Навпаки, він це робив тільки в ім'я дружби до неї та її сина, хай земля йому пером, який був його найкращим єдиним другом — "нехай господь дасть мені стільки радості й утіхи".
Розділ 66
ЯНГОЛу А НЕ ЛЮДИНА
Спочатку наш Муравчик — дуже може статися — справді не мав ніяких задніх думок. Але хто не любить совати носа в чужу тарілку, принюхуватися, чим пахне, і давати іншому поради? Так усі роблять. У Шолом-Меїра був трохи загострений нюх. Те, чого інший не міг би розшолопати за місяць, Муравчик розгадував за один день. Ця людина мала в собі таку силу, що тільки-но Муравчик з вами потоваришує, ви йому геть у всьому звіритесь, розповісте, як рідному, всі найприхованіші таємниці. Не тільки стара Сура-Бруха, а навіть соромлива Златка дивилася йому в рота, прислухалася до його хрипкого голосу та до його слів, які, наче бальзам, розливалися по серцю. Він їм казав:
— Що мені з вами робити, коли ви, тітонько, жінка Старого світу, а ваша дочка бідна овечка? Ви спитайте
мене — я вам точно скажу, що тут робиться. Я вам читатиму, як з книжки. Я знаю людей, розумієте ви мене, як свої п'ять пальців. Адже й я трохи актор. Цей шалапут, наскільки я його пам'ятаю з дому, ще з Голенешті,— а пам'ятаю я його наче крізь туман — це хлопець, дай божн нам таке щастя. Але що ж? Якщо він поїхав до Америки, то вийшов з голобель і забув навіть попрощатися, чи як то кажуть: далі очі, далі серце. Проте в Америці є закон, що коли парубок таке утне, за це не гладять по голівці (при цьому він глянув на немовля, що лежало на Златчиних колінах, а Златка почервоніла як мак і опустила очі...), з ним довго не панькатимуться: раз, два, три — і просимо ласкаво до шлюбу... А коли, крий боже, він закомизиться, є й на це управа: там буцегарню звуть "Сінг-сінг"; я знаю, хоч я там ще не бував. Я тільки збираюсь туди; у мене там, розумієте ви мене, бізнес до однієї відомої співачки, примадонни, що коли пощастить, в мене буде таке життя, що й смерті не треба. Я матиму повні жмені золота чи доларів, як це там у них зветься. Долари, треба вам знати, то добра валюта. За один долар у них одержуєш аж цілих два карбованці... Чекайте-но, що ж я хотів вам сказати? Ага! Так ось поїдемо туди разом, бо коли я побалакаю з парубком, він від мене не відкрутиться. Я, розумієте ви мене, не люблю ляпати язиком. У мене, будьте певні, він стане шовковим! Спитаєте, заради чого я це роблю? Тільки через жалощі. Мені жаль вашої дочки. Я хочу, щоб немовля — дай боже мені таке щастя, що то за немовля,— щоб немовля мало батька. Більше я нічого не хочу, нехай господь дасть мені стільки щастя й утіхи.