Мана

Сторінка 2 з 32

Гуменна Докія

Ні, все таки дуже цікаво, чи це та сама Юлія. Хоч бери та сам їдь до Києва...

Міг би я багато розповісти Платонові про неї... і про себе. Чи може не треба? Може я своїми одвертостями напсую їм обом? Ні, хто мовчить, той двох навчить. Запитаю тільки, хай докладніше напише ... Але ні, й цього не треба. Чи передавати привіт?

Юлія, Юлія... Багато спогадів у мене зв'язаних з цим ім'ям. Що сказав би Платон, коли б знав цю нестямну дівчину так, як я її знаю. Чи така вона й тепер смілива у своїх вчинках? Як тоді вранці вона підійшла до мене на вулиці і, ще не знаючи, чого від мене чекати, призналася. Це така одчайдушна, що як чого захоче, то йде наосліп, жодних перешкод не бачить. І у все вона вносить глибину, драматичність, навіть там, де можна обійтися комедійним жанром.

Чи вийде в них що з Платоном ? Аж цікаво!..

4.

Юлія Отава

Я й досі перебуваю в стані тієї щасливої гармонії душі, що легкою й повною радістю сповняє всю мою істоту. В такому стані я не розумію, чого люди через дрібниці псують нерви, шукають кращого, — коли найкраще в самих нас.

Тепер надворі хмурна погода, дме різкий вітер, люто шарпаючи поли. Але від того мені ще веселіше, моє переповнене внутрішніми вилами "я" немов перегукується з захованими під зовнішньою похмурістю неба тріюмфуючими силами природи, а вітер, що смалить у лице, є вісником між нами. Може це й є щастя? Але як же? Без причини? Може саме й тому, що без причини ...

Власне, люди тому й шукають друзів та кохання, що їм самих себе не вистачає. Тільки кожна людина себе то хоче доповнити, але віддати всю себе, — не віддасть. Я пройшла це і знаю. В шуканнях дружби й кохання я зазнала тяжких ударів. Завжди дають тобі якусь частину, а те, основне, найцінніше — далеко ховають від тебе. А я не можу так! Коли нема повноти — не треба й частини.

Найбільший і незаперечний друг, це сам. В горі, в радощах, у запитанні до життьових явищ. Я навчилася говорити сама з собою, запитувати й відповідати, плакати й радіти, занепадати й вселяти в себе бадьорість. Люди приходять і відходять, інтереси їх наближаються до моїх і відпалюються. А я зостаюся сама з собою назавжди, як і кожна людина.

Це не мізантропія. Є якась природня межа, за яку не слід переступати, а я її не знаю, не відчуваю. Я її завжди переступаю і жагучо хочу цього від інших.

Хочу того, чого ніхто не може дати? Чи це не вада психіки?

Я, певно, ваза, що віддає через стінки все своє тепло, а натомість наповнюється новим внутрішнім жаром. Хоч тонкі стінки, та палкий жар. Чи так це?

Так, чи не так, але надзвичайно легко жити, не бажаючи ні від кого нічого. Бездумно пишу з фінансистом Лехом його гори одноманітної кореспонденції і мені від мого внутрішнього жар"^ не нудно це робити. З одній мені зрозумілим іронічним інтересом спостерігаю зальотницькі потуги Озеровича, — з'явився тут у нас такий інженер, перевели його до нас із району. Дженджуристий, провінціяльний чепурун, він здається мені дуже поверховим і банальним. Тільки з'явився, зразу кинув оком — а до кого тут залицятися? І мені, серед інших, випала "честь" бути відзначеною його увагою ...

Ось тільки якесь ніякове, неприємне відчуття, коли доводиться сидіти в приймальній нового заступника директора. Кілька днів уже сиджу я там і не можу зрозуміти, нащо мене призначено туди. За ці дні я записала одне маленьке розпорядження. Люди входять і виходять, деренчать дзвінки, всі заклопотані, — а мені нема чого робити. Препогане почуття! Сам заступник на всіх, і на мене також, дивиться якось більш, ніж сухо — якось іржаво, — наче в кожному підозрює щось. До кожного він приглядається — чи це не той, хто хоче його обдурити? Коли ж він зовсім не помічає оточення, знову проступає той загадковий вираз зосереджености, невитравної думи, що переїдає його. Говорять за все очі — іскристі, багаті, далекі, сині.

Тоді здається, що він зовсім не сухий, не шорсткий, а, як дитина, беззахисний, задушений і безмежно добрий.

І думається мені, що цей сухий жовчний, офіційний вигляд — форма самозахисту, щоб не надумав хто використати цю м'якість.

Коли б тільки одне це — було б ясно. Але в розріз із уявленням про м'якість та лагідність, було щось гостре, як удар меча, в цих синіх очах. Роздивитися на ці очі неймовірної сили мені стало просто потрібно.

Але що це? Здається, я крадькома дивлюся на нього не тільки тому, що незручно не відривати погляду, але й тому, що тягне мене дивитися. Що це за потреба така, — недоречна й непотрібна? Чи не тому, що його оточує якась загадка?

І хоч загадка вабить, я легко зіпхнула, коли керівник справами вдовольнив моє прохання і перевів мене знов до Леха з його одноманітними контокорентами, дебетами й реклямаціями. Там зразу знайшла я собі місце, начальник пляново-фінансового відділу був звичайний, без жодних незрозумілих явищ. Я бачу, чого від мене хотять, і дбаю те зробити якнайкраще.

А може новий заступник не користується з послуг стенографістки через свою скромність? Кажуть, він усе намагається зробити сам. Коли треба розпорядитися, то я сама бачила, він не викликає дзвінком секретаря, а виходить. Кажуть, він якнайменше хоче дати відчути, що з'явилося нове начальство. От у директора безперестань чергуються дві стенографістки і зранку до пізнього вечора мають роботу...

Як би то не було, інколи Сергій Михайлович за мною присилає. І, можливо, він делікатний, але я почуваю себе в його кабінеті не чим іншим, як каламарем. Його помічають тоді, коли треба щось записати.

А може я дуже пильно дивлюся на нього і він осуджує таку сміливість? Але я такий погляд маю. От і Озерович казав, що в мене якийсь заворожений погляд. Дивлюся, поки не зрозумію. Ного я, покищо, не зрозуміла, а зрозуміти якась невідхильна потреба є. Він, такий непоказний, враз на очах відмінюється, фанатичні очі наповнюють кімнату сяйвом і я просто захоплююся цим видовищем. Може це захоплення відбивається в моїх очах? А він може це бачить?

О, це було б дуже прикро! Ні, краще вже не дивитися! Краще менш зустрічати його... Хіба мені мало тих душевних просторів, у яких гуляє моя спокійна душа?

Платон Озеровиг