Ох, що то був за вечір, коли прийшли ті листи й містер Гевішем разом із графом їх прочитали та засіли у бібліотеці, аби все обговорити й укласти план дій!
– Після третьої зустрічі з нею у мене вже зародилися були сильні підозри, – говорив містер Гевішем. – Виглядало, що хлопець таки старший, ніж вона стверджує. Потім збилася, коли я спитав про дату його народження, і відразу спробувала виправити помилку. А ці листи лише потвердили певні мої підозри. Найліпше буде надіслати телеграму обом Тімптонам, щоб приїхали сюди – але їй нічого не казати, – а тоді влаштувати зустріч із ними, коли вона зовсім цього не сподіватиметься. Врешті-решт, ця особа не є надто вправною інтриганкою. Думаю, вона злякається, втратить самовладання – й остаточно себе викаже.
Саме так усе і відбулося. Жінці нічого не сказали. Щоб у неї не виникало жодних підозр, містер Гевішем і далі регулярно зустрічався з нею, бо йому нібито треба було докладно вивчити справу. Невдовзі претендентка уже почувалася доволі впевнено, настрій у неї поліпшився, ба навіть стала виявляти зверхність і пиху.
Та якось зранку, коли у готелі "Доринкуртський герб" вона укладала собі плани щасливого майбутнього, повідомили про прихід містера Гевішема. І ось, адвокат увійшов до її кімнати – а за ним з'явилося ще троє людей: хлопець з проникливим вдумливим поглядом, кремезний молодий чоловік – а третім був сам граф Доринкурт.
Побачивши їх, жінка аж підскочила, зірвалася на рівні ноги і мимовільно скрикнула. Вона була настільки вражена, що на якусь мить геть втратила рівновагу. Бо кого-кого, а цих двох вона явно не сподівалася тут зустріти: вони ж бо мали бути за тисячі миль звідси… Зрештою, за стільки років вона ані разу про них і не згадувала, забула про їхнє існування. Зустріти їх знову – цього жінка ніяк не чекала.
Побачивши її, Дік лише усміхнувся.
– Здоров, Мінно! – проказав він.
Високий кремезний чоловік – а був то Бен – якусь хвилю стояв і без слова дивився на неї.
– Ви знаєте її? – спитав містер Гевішем, переводячи погляд з Бена на жінку.
– Так, – відповів Бен. – Я знаю її і вона знає мене. Тоді відвернувся і став побіля вікна, мовби не бажаючи її більше бачити – бо так воно, зрештою, і було.
А Мінна, зрозумівши, що її викрито остаточно, геть згубила владу над собою. Вона просто впала в шал від люті і безсилля: викрикувала, проклинала, погрожувала. Та Дік і Бен добре її знали, тим-то цей спалах гніву враження на них не справив. Дік хіба посміхався кутиками вуст, а Бен навіть не обернувся й далі дивився у вікно.
– Я в будь-якому суді присягну, що то вона, – сказав він містеру Гевішему, – і можу ще з десять свідків привести, які то потвердять. Її батько – чоловік шанований, хоча йому не дуже у житті щастило. А от мати була така сама, як вона. Мати померла, а батько живий. Як людині чесній, йому просто соромно за поведінку доньки. Він також вам скаже, що вона за одна і жінка вона мені чи ні.
Врешті Бен повернувся до Мінни:
– Де дитина? – суворо спитав він. – Він піде зі мною! З тобою йому нема чого робити, та й мені також.
На цих його словах двері спальні прочинилися і до кімнати зазирнув маленький хлопчик – вочевидь, його зацікавили гучні голоси дорослих. Мабуть, хлопчика годі було назвати вродливим, проте він мав щире личко і був схожий на Бена, свого батька. Усі також побачили, що на підборідді у малого виднівся трикутний шрам.
Бен підійшов до нього й узяв за руку. Від хвилювання Бенова рука тремтіла.
– І про нього також можу присягнути, – вимовив Бен. – Томе, я твій батько і прийшов, щоб тебе забрати зі собою, – звернувся він до сина. – Де твоя шапка?
Хлопчина показав на крісло, де лежала шапка. Він явно втішився, що його заберуть. За останній період він уже настільки звик до розмаїтих перемін і несподіванок, що й не надто здивувався, коли цей незнайомий чоловік повідомив, що він – його батько. Ця жінка з'явилася кілька місяців тому: оголосила себе його матір'ю і забрала з сім'ї, де він ріс з дитинства. Хлопчик їй не довіряв ані не відчував жодної симпатії, тим-то радо відгукнувся на слова Бена.
Бен одягнув шапку і рушив з малим до дверей.
– Як будете мене потребувати, то знаєте, де мене знайти, – сказав він містеру Гевішему.
І вийшов з кімнати за руку зі сином, навіть не повернувши голови у бік Мінни. А та все не могла втихомиритися і далі викрикувала розмаїті погрози і прокляття. Граф хіба незворушно розглядав її крізь скельця окулярів, які начепив на свій орлиний ніс.
– Вгамуйтеся, мадам, – вимовив містер Гевішем. – Це вам нічого не дасть. Якщо не хочете, аби вас зараз тут арештували, то опануйте себе і поводьтеся як належить.
Адвокат говорив дуже спокійно і врівноважено. Жінка, мабуть, відчула, що найліпше для неї буде забратися геть, отож вмовкла, іще кинула лютий погляд на містер Гевішема – і кулею вилетіла до сусідньої кімнати, при цьому добряче траснувши дверима.
– Думаю, більше клопотів вона нам не справить, – сказав містер Гевішем.
І мав цілковиту слушність: того-таки вечора Мінна покинула готель "Доринкуртський герб", сіла на потяг до Лондона – і більше ніхто її не бачив ані не чув.
Граф вийшов з готелю і рушив до своєї карети.
– До Курт-Лоджа, – сказав він Томасу.
– До Курт-Лоджа, – повідомив Томас кучеру, вмощуючись поруч із ним. – Можеш мені повірити: справи тепер обернулися так, що ніхто і не сподівався.
Седрик був у матусиній вітальні, коли перед її будинком у Курт-Лоджі зупинилася карета.
Граф увійшов без жодного оголошення. Він ніби скинув десяток літ і тримався рівно як струна. Очі жваво поблискували.
– А де лорд Фонтлерой? – спитав граф.
Місіс Ерол ступила йому назустріч. Її вродливе личко спалахнуло рум'янцем.
– Лорд Фонтлерой? – перепитала. – Ви сказали – лорд Фонтлерой?
Граф стиснув її долоню.
– Так, лорд Фонтлерой, – потвердив він – і другу руку поклав на Седрикове плече. – Фонтлерою, – звернувся до нього своїм звичним рішучим тоном, – спитай свою маму, коли вона переїде до нас у замок. Фонтлерой кинувся до матусі й обійняв за шию.
– Ти житимеш з нами! – вигукнув він. – Ти завжди будеш з нами!
Граф дивився на місіс Ерол, а вона на нього.