— Давай зав’яжемо йому очі й пустимо по спині гаяскута, — запропонував Ян глухим голосом.
— Чудова думка! — зрадів Сем, хоч не більше за полоненого знав, що таке "гаяскут". Потім він додав: — Це буде милосердно. Принаймні, звільнимо його від страждань…
Невідоме вселяє страх. Душа полоненого знову сховалася в п’яти, куточки губ затремтіли. Він уже готовий був розплакатись, коли Ян раптом запитав:
— Чому ж ти не хочеш сказати, що ти тут робив?
Гай заревів:
— Я теж хочу гратися в індійців!
Хлопчиків це розсмішило. Вони ще не встигли розмалювати собі обличчя, і їх вираз був досить ясним для стороннього ока.
Маленький Бобер звівся па ноги й вигукнув перед Радою:
— Великі Вожді Сенгерського народу! Коли ми катували цього полоненого й збиралися спалити його живцем на вогні, він справив на нас неабияке враження. Ще жоден з наших полонених не виявляв такого доблесного геройства. Я пропоную прийняти його в наше Плем’я!
Тоді підвівся Дятел і сказав:
— О другий за мудрістю Вождь нашого Племені! Слова твої справедливі, але ж ти знаєш, що ніякий воїн не може приєднатися до нас, не показавши нам усім, на що він здатний. Йому треба хоча б побороти якого-небудь воїна з нашого племені. Полонений! Можеш ти це зробити?
— Ні…
— А можеш ти випередити кого-небудь, або влучніше стрельнути, або… або… зробити нам подарунок? Ну що ти взагалі вмієш робити?
— Я вмію красти кавуни… Я бачу краще за всіх у школі… Я можу підкрадатись, як ніхто. Я безліч разів підглядав за вами з кущів. Я бачив, як ви будували греблю. Я плавав у вашому ставку раніше за вас самих. Я палив люльку у вашій тіпі, коли вас там не було. Я чув, коли ви домовлялись, щоб красти у нас березову кору…
— В усьому цьому я не бачу великого геройства. Є в тебе подарунки для старшого Вождя Племені?
— Я роздобуду вам скільки завгодно березової кори. Тієї, що ви зрізали, уже немає. Ми з татом спалили її. Але я принесу вам ще більше і… може, вкраду для вас курча…
— У нього, видно, чесні наміри. Приймемо його на слово, — запропонував Ян.
— Згода! — відповів старший Вождь. — Хай увійде в нашу сім’ю. Тільки я не відмовляюсь від свого права на ліву половину скальпа аж до віхтика жовтого моху на потилиці в тому місці, де комірець стер йому бруд із шиї. В будь-який момент я можу зажадати свою частку скальпу і приналежне до неї вухо.
Гаю хотілось думати, що це жарт, але Сем, надавши своєму обличчю якогось загадкового виразу, жадібно вп’явся палаючими очима в "жовтий віхтик", і в бідолахи знову стислося серце.
— Послухай, Ян, чи пак Великий Маленький Бобер, тобі, звичайно, відомо, що вимагається для прийняття новака в індійське плем’я?
— У кожного племені свої вимоїн. Але найбільш поважається "сонячний танець" і "випробування вогнем", хоч те й друге — виключно важка річ.
— А яке випробування пройшов ти? — поцікавився Великий Дятел.
— Обидва, — відповів Ян і посміхнувся, пригадуючи свої обпечені па сонці руки та плечі.
— Невже? — з деяким сумнівом у голосі промовив старшин Вождь.
— Ви не вірите, сер? Я так мужньо витримав ці випробування, що всі до одного визнали мене кращим представником нашого Племені,— сказав Маленький Бобер, не згадавши однак про те, що він був і єдиним представником того племені.— Мені одностайно присвоїли ім’я Кривавий Схід Сонця.
— Я теж хочу бути Кривавим Сходом, — пропищав Гай тоненьким голоском.
— Ти? Ну до чого ти здатний, Жовтий Віхтик?
— То яке випробування ти обираєш, Віхтику?
Гай побажав "загоріти до пояса". Руки й ноги у нього вже добре засмагли й густо були всіяні ластовинням, а ситцьова сорочина так погано захищала його тільце від сонячного проміння, що воно зробилося темножовтим
і місцями на ньому теж висипало ластовиння. Цілісінький день Гай витанцьовував навколо тіпі в самих штанцях, та оскільки він уже звик до сонця, то ніскілечки не загорів.
Коли почало вечоріти, вожді зібрались на Раду.
Старший Вождь оглянув з усіх боків молодого воїна, сумовито похитав головою і промовив з натиском:
— Надто зелений, щоб загоріти, віднині ти — Молода Гілка.
Марні були всі протести. Він мусив залишатися Гілкою, аж поки не заслужить почеснішого імені. Хлопчаки посідали колом, викурили люльку миру, й після цього Гілку було урочисто проголошено Третім Воєнним Вождем Сенгерського Племені. Звання "Воєнний" було додано на особисте прохання Гая.
Гілка був найбезневиннішим членом індійського загону, але йому страшенно подобалось розігрувати з себе кровожерного дикуна. Він дуже любив татуюватись і за допомогою фарб перетворював свою круглу усміхнену мордочку на обличчя розлюченого дикуна. Він дуже пишався своєю татуїровкою, та що поробиш! — найбільші гіркоти здебільшого трапляються серед найбільших радощів, як найглибшим озером може бути старий кратер на верхівці височенної гори. Очі в Гілки були ие зловісні та чорні, як у "підступних червоношкірих", а ясноблакитні. Він міг прикрити пасмами кінського волосся скуйовджену куделю на своїй голові, міг зафарбувати всіяну ластовинням шкіру, але не існувало ніяких засобів, щоб замінити білі вії та світлі, трохи банькуваті, голубі оченята. Проте Гілка ні з ким не ділився своїм горем, бо знав, що коли інші хоч запідозрять про це його почуття, то одразу ж назвуть його "Лялькою" або "Пташкою", або дадуть якесь інше, ще ганебніше і зовсім неіндійське ім’я.
XIV
СВАРКА
— Чyєш, Ян, сьогодні вранці я бачив тут вільшанку.
— Це щось нове, — недовірливо промовив Ян.
— Чому ж? Найкрасивіша пташка в наших краях!
— Справді? А колібрі?
— Ні-і-і! Колібрі зовсім не красиві, тільки маленькі.
— Тепер бачу, який ти знавець, — сказав Ян, — бо ці крилаті перлини є одночасно найменшими і найбагатше забарвленими представниками серед усіх пернатих.
Цю фразу Ян десь вичитав і дослівно зберіг у пам’яті.
— Тю! — вигукнув Сем. — Говорить, як з книжки. А я бачив сотні колібрі в нашому саду й кажу тобі, що вони в мільйон разів гірші за ту пташку. Вона червона, мов кров, сяє, неначе вогонь, а крильця у неї чорні. Стара знахарка розповідала, що індійці називають її "птахом війни", і якщо вона перетне їм шлях, то напевне буде війна. А втім, це не дивно, бо вони завжди воюють…