Але тепер в його топі не було ні сміливості, ані зухвальства, чого не могли не відзначити індійські воїни.
— Ян, перш за все треба зв'язати полоненого.
Сем витяг мотузку.
— Пхе! — сказав Ян. — Нікуди не годиться! Принеси шкіряного дерева.
Смужки міцної кори виявилися під руками. Незважаючи на рев та одчайдушний опір, Гая було урочисто прив’язано до дерева, — до зеленого дерева, як підкреслив Ян, бо воно краще могло протистояти вогню.
Після цього воїни посідали перед вогнищем, підібгавши по-індійському ноги. Старший запалив люльку миру, й обидва почали вирішувати долю нещасного полоненого.
— Брате! — сказав Ян, зробивши рукою величний жест. — Як приємно чути скиглення цього жалюгідного блідолицього!
А скиглення робилося вже справді нестерпним.
— Ух, як добре! — відповів Дятел.
— Відпустіть мене! Ось мій тато всипле вам, підлі ви боягузи! — верещав полонений, знову розпускаючи язик.
— Ух! Ми його скальпуємо, а потім можна буде й спалити! — заявив Маленький Бобер і страхітливо поворухнув усім тілом.
— Вах!.. Ще б пак!.. Адже це розбійник!.. — відповів Дятел.
Він плюнув на камінь і заходився гострити свій складаний ніж. Лезо скреготіло: "дз-дз-дз", і від цього неприємного різкого звуку у Гая пробігав мороз по спині.
— Брате Дятел! Дух нашого племені жадає крові оцієї жертви!
— Ти мусиш казати: "Великий Вождь Дятел, — прошепотів йому на вухо Сем. — Якщо не називатимеш мене Вождем, то і я не називатиму тебе Вождем".
Великий Дятел і Маленький Бобер зайшли в тіні, розмалювали один одному обличчя, привели в порядок головні убори й повернулися назад, щоб розпочати тортури.
Дятел знову взявся гострити ніж. В цьому не було ніякої потреби, але йому подобався звук "дз-дз-дз".
Маленький Бобер приніс цілу купу сушняку й поклав його перед полоненим. Але в Гая ноги були вільні, і він одним ударом розкидав усе паливо. Обидва вожді відскочили.
— Ух, нещасний! — вигукнув розлючений Дятел. — Зв’яжи йому ноги, о Брате Великий Вождь Маленький Бобер!
Кілька нових смужок шкіряного дерева, і ноги жертви були міцно прив’язані до стовбура. Тоді Вождь Дятел виступив з ножем наперед і сказав:
— О Великий Брате Вождь Маленький Бобер! Якщо ми його скальпуємо, вийде тільки один скальп, і тобі нічим буде похвалитись.
Це було дуже серйозне ускладнення, але Ян не розгубився. Він запропонував:
— О Великий Брате Вождь, Червоноголовий Дятел-що-сидить-на-пеньку-та-помахує-хвостом! Не скальпуй його! Здеремо шкуру з його порожньої макітри, і кожен візьме собі половину.
— Вах! Чудово, о Брате славний індійський Вождь, Великий Маленький Бобер-що-підто-чує-дерево!
Дятел витяг з попелу вуглинку і з страхітливою важністю провів на лляному волоссі полоненого "лінію справедливого поділу". Маленький Бобер заявив, що він має право на одне вухо та половину маківки, головної частини скальпа. Дятел відзначив, що, на їх щастя, у полоненого є маленька пліш, яка практично рівноцінна другій маківці; отже
Молодший Вождь матиме сповна свою частку. Лінію розподілу стерли. Обидва Вожді взяли по вуглинці й заходилися викреслювати на голові Гая новий план, який вони виправляли безліч разів, аж поки дійшли остаточної згоди.
Жертва все ще не втрачала мужності й сипала погрозами та образливими словами, які вже починали набридати індійським вождям. Гай обіцявся пожалітися "таткові", "вчителю", усьому світові і, нарешті, самому містеру Рафтену. Останнє було найнебезпечніше, ї Дятел Трохи занепокоєно звернувся до Маленького Бобра:
— Брате Вождь! Ти розумієш натяки буйного блідолицього? Про що він каже?
— Уф! Не знаю, — була відповідь. — Мабуть, він співає передсмертну пісню мовою свого племені.
Гай був не дуже з боязких. Він мужньо тримався, поки гадав, що хлопці просто "дуріють". Та коли він відчув, що страшна лінія, проведена вуглинкою, остаточно поділила його череп між двома дикими розмальованими чудищами, і коли після тривалого "дз-дз-дз" ножем по каменю невмолимий Дятел наблизився та схопив у ліву руку його лляну чуприну, у Гая все похололо всередині, й він гірко розплакався.
— Ой, не треба! Ой, татуню! Ой, мамуню! Відпустіть мене, я більше не буду!
Він не говорив, чого саме не буде робтит, але очевидно було, що він капітулює.
— Почекай, Великий Брате Вождь! — сказав Маленький Бобер. — Існує звичай, за яким звільняють і навіть приймають до свого племені полонених, що виявили особливу силу духу.
— Його сили духу вистачило б на шістьох, якщо тільки вона справді виявляється у верещанні.
— Давай поріжемо йому пута, нехай біжить до своїх
— Справедливіше було б залишити його тут на ніч, щоб до ранку він сам зміг якось втекти, — сказав старший Вождь.
Жертва помітила, що її справи кращають і, схлипуючи, одразу ж пообіцяла принести вождям скільки завгодно березової кори, а також зробити все, що вони накажуть, — тільки б її відпустили. Нещасний полонений обіцяв навіть украсти для своїх мучителів найкращі плоди з батьківського саду.
Малий Бобер витяг ніж і став перерізати пута.
Дятел взяв свій лук та стріли й вигукнув:
— Ух! Забавно було б пристрелити його на бігу!..
Нарешті остання смужка шкіряного дерева впала. Гая не треба було припрошувати. Він мовчки чкурнув до своєї межі. А опинившись по той бік огорожі і відчувши себе в безпеці, вибухнув цілою зливою погроз та лайки, про які не варто навіть згадувати.
Після таких страшних переживань інший хлопчик десятою дорогою обходив би ворожий табір, але Гай по школі знав Сема як виняткового добряка. Він почав думати, що даремно тоді перелякався. Спокушуваний різними мотивами, і перш за все непереборною цікавістю, Гай все ж таки частенько підкрадався до тіпі.
І от, нарешті, якогось дня, підійшовши до бівуаку, індійські вожді застукали там Гая, що сполохано кинувся тікати. Вони спіймали його і притягли назад. Гай був похмурий, але кричав менше, ніж першого разу, і, очевидно, не так їх боявся. Вожді вирішували, спалити його на вогні чи піддати страшним тортурам чи просто кинути в воду, — проте відгуку па це не було. Тоді вони вчинили допит полоненому. Той мовчав. Чого він прийшов на бівуак? Що він тут робив? Крав? Гай тільки сумно похнюпив голову.