В цей час прилетів чорний дрізд і почав скакати біля порога.
— Ах, це ти, Джек! — вигукнула бабуся. — Де ти був? Я думала, ти вже зовсім пропав.
Знаєш, Янеку, — пояснила вона, — я врятувала його від мисливця — хай йому всячина! Певно, то був "оранжмен". Тепер мій Джек виходився і прилітає сюди, як додому. Джек, не чіпай води! Забирайся звідти!
Гарненька пташка вскочила у відро з чистою водою для пиття і почала в ньому купатись.
— Ні, ви тільки погляньте на цього малого розбишаку! — кричала бабуся. — Негайно вилітай звідти!
Чорний дрізд уже встиг залізти через відхилену заслінку в погаслу, але ще теплу грубку.
— Він гріє ніжки! Ач, який рідовий! Колись отак не помічу тебе, затоплю чи й засмажився живцем. Їй-право, мені хочеться іноді скрутити тобі немічні в’язи, щоб врятувати твоє життя.
З цими словами бабуся витягла пташку з грубки.
Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому.
— До побачення, любий! Приходь іще, та не дуже барися, — сказала бабуся. — Принось інших трав. Ну, бувай здоровий! Я гадаю, що це не гріх сказати, хоч знаю, що ти пратисон, а вони всі підуть у пекло. Ти гарний хлопчина, і я страшенно шкодую, що ти пратисон.
Повернувшись до Рафтенів, Ян побачив, що на столі для нього стоїть обід, хоч була вже третя година.
— Сідай поїж, — сказала місіс Рафтен з материнською турботою. — Я підсмажу тобі м’яса. За п’ять хвилин буде готове.
— Та я вже обідав з бабусею Невіль.
— Знаю, знаю.
— Мабуть, вона однією лапою колотила тобі чай, а другою намазувала варення на хліб? — досить грубо запитав Рафтен.
— Часом не зварила вона для тебе суп з свого улюбленого дрозда? — докинув Сем.
Ян почервонів. Очевидно, всі мали уяву про гостинність старої знахарки. Але хлопцев неприємно було слухати ці збиткування з доброї бабусі. Він палко заперечив:
— Вона була до мене дуже щедрою.
— А все ж таки з’їв би ти краще м’яса, — сказала місіс Рафтен, з сумнівом сприйнявши Янові слова.
Якою спокусливою була думка про кусень підсмаженого соковитого м’яса! Яким бажаним було воно для порожнього шлунка! Але насмішки збунтували Яна. Йому хотілось захистити щиросерду стару жінку, яка віддавала все до останньої крихти, щоб тільки добре почастувати гостя. Хай же Рафтени ніколи не дізнаються, з якою насолодою він попоїв би зараз! З поваги до старої бабусі
Ян вперше в своєму житті сказав неправду:
— Ні, дякую вам, але я зовсім не голодний. Бабуся Невіль чудово мене нагодувала.
І, долаючи муки голоду, він взявся за вечірню роботу.
XIII
ШПИГУН
— Цікаво, де Калеб знайшов березову кору? — сказав Ян. — Нам не завадило б зробити з неї посуд.
— Я догадуюсь де. Він, мабуть, ішов через ліс Бєрнса. В нашому лісі берези немає. Ми теж там візьмемо.
— Ти попросиш у Бернса?
— Ні. Кому потрібна стара береза? Підемо й надерем, коли його не буде поблизу.
Ян вагався.
Сем взявся за сокиру.
— Це буде воєнним наскок на ворога. Зараз усі племена воюють. А він один з тато них "друзів".
Ян погодився, хоч у душі він все ще сумнівався щодо чесності такого вчинку.
Одразу за межею друзі натрапили на товсту березу й заходилися знімати з неї довгий сувій кори. Раптом на деякій відстані від них з'явився високий чоловік, поруч якого підтюпцем біг маленький хлопчина. Очевидно, вони почули стукіт сокири, й тепер ішли просто на злодіїв.
Сем ледве чутно прошепотів:
— Це старий Берне. Треба ушиватись.
Тут було вже не до кори, аби тільки врятувати сокиру та самих себе. Друзям пощастило
перескочити через огорожу, а Берне обмежився тим, що посилав навздогін лайки та погрози. Йому не жалко було якоїсь деревиняки, бо ліс у цьому краї вважався за ніщо. Але Рафтен, на превеликий жаль, зумів пересваритися з усіма своїми сусідами, і тому Берне радий був роздути з мухи слона.
— Його хоробрий синок, з виду трохи менший за Яна та Сема, підскочив до межі й почав образливо вигукувати:
— Рудий, рудий! Ах ти, рудий злодюго! Почекай, тато тебе спіймає, він тобі дасть! Безсовісний Рафтен, Бафтен, Страфтен!..
Він підшукував найобразливіші прізвиська та слова.
— Воїни відступили і зберегли свої скальпи, — підсумував Сем результати походу і спокійнісінько поклав сокиру на місце.
— Вречено все, крім честі,— додав Ян. — А хто цей пацан?
— Гай Берне. Я його знаю. Малий-малий, а підлий до краю. І брехунець страшенний. Він одержав приз — величезну щітку — за те, що був найнеохайнішим учнем у школі. Ми всі голосували за, і вчитель дав йому щітку,
Наступного дня друзі вчинили новий наскок на березову кору. Та не встигли вони розпочати свою спустошувальну справу, як раптом почули десь поблизу голос, очевидно, дитячий, але який намагався бути схожим на чоловічий і лаявся останніми словами:
— Гей ви… такі-сякі!… забирайтеся мерщій… з моєї землі!..
— Ян, давай візьмемо в полон малого поганця?
— І спалимо на повільному огні після страшних тортур, — відповів той.
Вони пішли на голос, але поява Бернса і цього разу перетворила їхню воєнну атаку на поспішний відступ.
Знову позорище!
В усі подальші дні хлопчики часто підкрадались до межі, але завжди траплялося так, що Берне працював поблизу, а Гай ніби весь час перебував на чатах. Він намагався триматись на відстані, але скоро дав зрозуміти своїми вигуками, що знає всі задуми друзів: безперечно, він уже нишпорив на бівуаку в час їхньої відсутності. Кілька разів хлоп’ята помічали, як Гай з напруженою цікавістю стежив нишком за їхніми вправами по стрільбі з лука. Та як тільки його викривали, він одразу тікав на безпечну відстань і звідти засипав їх образливою лайкою та різними: погрозами.
Якось друзі прийшли на бівуак не в звичайну годину. Продираючись крізь густий, чагарник, Ян раптом помітив під листям голу п’яту.
— Гей, хто там?
Він нагнувся й намацав ногу, власником якої виявився Гай Берне.
Гай підскочив і заверещав:
— Тату, тату, татуню-ю-ю!
І чкурнув щодуху, рятуючи життя, бо індійці гналися за ним, погрожуючи кривавою розплатою: Ян був чудовим бігуном, і купецькі ніжки Гая, навіть окрилені страхом, не змогли його врятувати. Гая зловили і потягли назад на бівуак, а він пручався і верещав, мов різаний:
— Пусти мене, Сем Рафтен, пусти!